Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон
— Такі запитання можна вважати небезпечними, Ваша Величносте.
— Виявивши до вас гостинність, я вже нажив собі кілька нових ворогів.
— Вам пробачать, — відказала Джасна. — Усе залежить від обраної вами конгрегації.
— Пробачать? Мені? — схоже, старезному правителю ця думка здалася кумедною, і на якусь мить у виразі його обличчя Шаллан привидівся глибокий жаль. — Навряд чи. Однак ми говорили про зовсім інше. Тож будь ласка. Мої запитання лишаються в силі.
— Як і моя ухильність, Ваша Величносте. Мені шкода. Я поблажлива до вашої цікавості, проте не можу вдовольнити її. Ці секрети лише мої.
— Так, так, звісно, — зніяковілий монарх відкинувся на спинку стільця. — Тепер ви, напевно, гадаєте, що я влаштував цей обід лише для того, щоб випитати у вас про фабріал.
— А ви мали на меті щось інше?
— Та бачите, яка справа: я чув просто захоплені відгуки про мистецькі здібності вашої підопічної. От і подумав, що, можливо… — він усміхнувся до Шаллан.
— Звичайно, Ваша Величносте, — мовила дівчина. — Я з превеликою радістю вас намалюю.
Король аж засяяв, коли та підвелася, залишивши свою порцію недоїденою, і заходилася збирати речі. Вона кинула погляд на опікунку, та обличчя Джасни залишалось непроникним.
— Ви хотіли би просто портрет на білому фоні? — запитала Шаллан. — Чи б надали перевагу панорамному зображенню, разом з оточенням?
— А може, — уїдливо зауважила Джасна, — тобі слід дочекатися закінчення обіду?
Шаллан зашарілася, почуваючись дурепою через своє завзяття.
— Так, звісно.
— Ні-ні, — запротестував правитель. — Я вже поїв. Малюнок на тлі інтер’єру — саме те, що треба, дитино. Як би ти хотіла, щоб я сів?
Він відсунув стільця і став позувати, усміхаючись, немов добрий дідуньо.
Дівчина кліпнула очима, закарбовуючи цей образ у пам’яті.
— Ідеально, Ваша Величносте. Можете продовжити трапезу.
— А хіба тобі не треба, щоби я сидів і не ворушився? Мені вже траплялося позувати художникам.
— Ні, все гаразд, — запевнила його Шаллан, опускаючись на стілець.
— От і добре, — сказав той, знову присовуючись до столу. — І прийми мої вибачення, що з-поміж усіх смертних саме я правлю тобі за модель. Упевнений, що моя фізія не найвражаюча серед намальованих тобою.
— Дурниці, — заперечила Шаллан. — Обличчя, як у вас, — просто мрія художника.
— Та ну?
— Так, ваша… — вона вмовкла, заледве втримавшись від ущипливого зауваження, що так і рвалося з язика: «Ваша шкіра так нагадує пергамент, що може правити за неабияке полотно». — …ваш мужній ніс і поорана шкіра мудреця, зображені вуглиною, виглядатимуть вражаюче.
— Що ж, як скажеш. Берися до справи. Хоч я так і не розумію, як же ти працюватимеш, коли я тобі не позую.
— У Її Світлості Шаллан трапляються унікальні таланти, — втрутилася принцеса. А та заходилася накидати портрет.
— Гадаю, так воно і є! — підтримав її король. — Я ж бо бачив роботи, які вона намалювала для Вараса.
— Вараса? — не зрозуміла Джасна.
— Це заступник начальника відділу колекцій у Паланеумі, — пояснив монарх. — Він мій далекий родич. І каже, що ваша нова підопічна припала до душі тамтешньому персоналу. Де ви її знайшли?
— У тьмі — невігластва та інших претенденток.
Король схилив голову набік.
— До її мистецьких здібностей я непричетна, — додала принцеса. — Вона дісталася мені вже такою.
— А-а, то це дар Всемогутнього.
— У певному сенсі — так.
— Але для вас — у непевному, правда ж? — недоладно захихотів правитель.
Шаллан швидко малювала, окреслюючи форму голови. Тараванджіан тривожно вовтузився на стільці.
— Вам важко це дається, Джасно? Ну, тобто болісно?
— Атеїзм — не хвороба, Ваша Величносте, — сухо мовила вона. — Це не те саме, що й, сказати б, висип на нозі.
— Ну що ви, що ви, звісно, ні. Але… е-е… хіба не важко жити, не маючи в що вірити?
Шаллан схилилася над малюнком, уважно дослухаючись до розмови. Вона гадала, що учнівство в єретички виявиться дещо захопливішим. Новоспечена підопічна та Кабсал — дотепний подвижник, з яким вона познайомилась у свій перший день у Харбранті — відтоді кілька разів гомоніли про віру Джасни. Однак у бесідах із самою принцесою ця тема практично ніколи не зринала. А якщо таке й траплялося, та переводила розмову на інше.
Проте того дня не стала цього робити. Можливо, у запитанні короля їй вчувалася щира цікавість.
— Я б не сказала, ніби не маю у що вірити, Ваша Величносте. Власне, «догматів» у мене хоч відбавляй. Мої брат і дядько, мої здібності. Те, чому вчили мене батьки.
— Однак… добро й зло, істина й омана… Ви ж просто відмахнулися від них!
— Сам собою той факт, що я не сприймаю вчень конгрегацій щодо цього, не означає, що я здала в архів і відповідні поняття.
— Але ж праведність визначається Всемогутнім!
— Невже добро стає добром лише тоді, коли хтось — чи якесь невидиме щось — проголошують його ним? Я гадаю, що моя власна мораль — підзвітна тільки моєму серцю — надійніша й істинніша, ніж святенництво тих, хто чинить праведно просто тому, що боїться відплати.
— Однак у цьому й полягає суть законів, — промовив спантеличений король. — Там, де нема покарання, залишається лиш хаос.
— Якби не законодавство, дехто чинив би, як заманеться, це правда, — відповіла Джасна. — Та хіба не заслуговує на увагу те, що, отримуючи шанс на здобуття особистої вигоди за рахунок інших, так багато людей усе ж поводяться правильно?
— Тому що бояться Всемогутнього.
— Ні, — заперечила принцеса. — Гадаю, у кожному з нас від народження закладене розуміння, що, дбаючи про спільне благо, ми зазвичай робимо як краще і для самих себе. Людство поводиться гідно, якщо отримує таку можливість. І ця гідність існує незалежно від заповідей будь-якого з богів.
— Я просто не розумію, як будь-що може існувати поза межами Господніх настанов, — приголомшений король похитав головою. — Ваша Світлосте Джасно, я не маю наміру сперечатися з вами, але ж хіба саме визначення Всемогутнього не включає того, що все суще існує з його волі?
— Якщо додати один і один, вийде два, правда