Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Воно й не дивно, — мовила вона. — Ремісники зацікавлені, щоби їхні мости прослужили якомога довше. А солдати, яких я підслуховую, хочуть лише добутися на плато, заграбастати яхонтосерце й накивати п’ятами. Для них це наче гра.

— Прониклива думка. Стежачи за нами, ти стаєш усе більш спостережливою.

Сил скорчила гримаску:

— Мені радше здається, ніби я пригадую те, що знала колись.

— Скоро тебе взагалі навряд чи можна буде назвати спреном. Станеш маленьким напівпрозорим філософом. І нам доведеться відправити тебе в монастир, щоби ти могла проводити час, глибоко обдумуючи важливі проблеми.

— Атож, — підхопила вона. — Наприклад, як би це влаштувати так, щоби подвижники ненароком випили суміш, від якої в них посиніють роти.

Вона пустотливо всміхнулася.

Каладін повернув їй усмішку, продовжуючи водити пальцем по деревині. Він так і не розумів, чому обслузі забороняли користуватися щитами. На це ніхто не давав прямої відповіді.

— Для мостів використовують макам, бо той досить міцний як на свою вагу та здатен витримувати важку кавалерію, — сказав він. — Треба скористатися з цього. Нам відмовляють у щитах, але ж ми носимо один із них на плечах.

— Та як вони відреагують, коли ти спробуєш щось подібне?

Каладін підвівся.

— Не знаю, але й іншого виходу в мене нема.

Така спроба мала стати небезпечною. Навіть дуже небезпечною. Але запас безпечних ідей у нього давним-давно закінчився.

* * *

— Ми можемо тримати його ось тут, — пояснив Каладін, показуючи Скелі, Тефту, Шрамму та Моашу. Вона стояли біля поставленого на попа настилу, розглядаючи його виворіт. З-під споду днище являло собою складну конструкцію з вісьмома рядами по три місця — відтак безпосередньо під настилом поміщалося до двадцяти чотирьох чоловіків — і шістнадцятьма наборами держаків, по вісім із кожної сторони, для ще шістнадцятьох носіїв іззовні. При повній комплектації виходило сорок одиниць обслуги, які бігли плече до плеча.

Кожна позиція під настилом була обладнана заглибленням для голови мостонавідника, двома вигнутими балками, що опускалися на плечі, і двома штоками, які слугували держаками. Обслуга носила спеціальні наплічники, а хто присадкуватіший — навіть по кілька, щоби компенсувати різницю в зрості. Ґаз зазвичай намагався розподіляти мостонавідників по командах залежно від того, наскільки високими вони були.

Хоча Четвертого мосту це, звісно ж, не стосувалося. Туди потрапляли перебірки.

Каладін вказав на кілька штоків і розпірок:

— Ми могли би тримати його ось тут і бігти вперед, несучи міст справа від себе, під кутом. Причому вищих виставити ззовні, а нижчих — зсередини.

— І що це дасть? — запитав Скеля, нахмурившись.

Каладін зиркнув на Ґаза, який спостерігав за ними, влаштувавшись неподалік. У небезпечній близькості. Краще не говорити про те, чому він насправді збирався нести міст боком. Крім того, він не хотів обнадіювати інших, доки не переконається, що задумане ним спрацює.

— Я просто хочу поекспериментувати, — відказав він. — Якщо час від часу ми зможемо мінятися місцями, то, може, не так потомимось. Бо так задіємо різні м’язи.

Сил, стоячи на верхівці настилу, насупилася. Вона завжди супилася, коли Каладін напускав туману.

— Збирайте людей, — наказав він, махнувши Скелі, Тефту, Шрамму та Моашу. Він призначив цю четвірку командирами відділень, хоча в інших командах таке не практикувалось. Але солдати діють найефективніше в складі невеличких груп по шість-вісім чоловіків.

«Солдати, — подумав Каладін. — То от за кого я їх маю?»

Вони не воювали. Проте й справді були воїнами. Вважати їх «усього лише» мостонавідниками неминуче означало недооцінювати. Щоби бігти просто на ворожих лучників, не маючи щитів, потрібна була відвага. Навіть якщо ти змушений це робити.

Глянувши вбік, Каладін помітив, що Моаш не пішов із рештою трьома. Він мав вузьке обличчя, темно-зелені очі та русяве волосся, розбавлене чорними пасмами.

— Щось не так, солдате? — звернувся до нього командир.

Зачувши це слово, Моаш здивовано закліпав очима, але він, як і інші, уже звикли, що від Каладіна варто очікувати яких завгодно дивацтв.

— Чому ти призначив мене командиром відділення?

— Бо ти опирався моїй владі довше, ніж будь-хто інший. А крім того, виражав своє невдоволення відвертіше, ніж усі решта разом узяті.

— І ти призначив мене командиром відділення через те, що я відмовлявся тобі коритись?

— Я призначив тебе на цю посаду тому, що твій розум і здібності справили на мене враження. До того ж ти не скоро здався. Маєш сильну волю. І вона мені знадобиться.

Моаш почухав підборіддя, заросле короткою щетиною.

— Що ж, добре. Але, на відміну від Тефта чи рогоїда, я не вважаю тебе даром Всемогутнього. І не довіряю тобі.

— Тоді чому підкоряєшся мені?

Моаш глянув йому у вічі, а потому знизав плечима:

— Гадаю, з цікавості.

І подався збирати своє відділення.

* * *

«Бушування буревію, що за…» — подумав приголомшений Ґаз, спостерігаючи, як повз нього проноситься Команда № 4. Що це на них найшло — навіщо нести моста, заваливши набік?

Для цього їм довелося дивним чином скупчитись і, утворивши три ряди замість п’ятьох, неспосібно втримувати зі споду відведений управо настил. Це була чи не найдивніша річ, яку сержант коли-небудь бачив. Уся обслуга заледве поміщалася там, та й держаки були не розраховані на перенесення моста в такому положенні.

Проводжаючи їх поглядом, Ґаз почухав потилицю, а тоді виставив руку, зупинивши Каладіна, котрий саме трюхав мимо. «Вельможне сім’я» відпустив настил і поспішив до Ґаза, витираючи спітніле чоло, тоді як решта побігли далі.

— Слухаю.

— Це що таке? — запитав Ґаз, тицяючи пальцем.

— Мостонавідна команда. Яка несе… хм, гадаю… так, несе міст.

— Свою зухвалість залиш при собі, — гарикнув Ґаз. — А мені надай пояснення.

— Носіння моста над головою стомлює, — розтлумачив Каладін. Він був немаленького зросту — якраз достатньо високий, щоб нависати над Ґазом. «А бодай тобі буря! Мене не залякаєш!» — А так можна залучати різні м’язи. Це як перекинути мішок з одного плеча на друге.

Ґаз зиркнув убік. Здається, щось заворушилось у темряві?

— Ґазе? — не зрозумів його реакції Каладін.

— Слухай сюди, благороддя, — сказав сержант, знову звертаючи на нього погляд. — Нести його над головою, може, і важко, проте перти його ось так — це просто дурість. Ви мало не спотикаєтесь один об одного та й ухопитися нема за що.