Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Так, — відповів той дещо спокійніше. — Однак після вилазки від команди нерідко залишається лише половина. Тож коли нас поменшає, ми могли б нести його таким же чином назад. Це хоча б дає змогу мінятися місцями.

Ґаз замислився. «Лише половина команди…»

Якщо вони триматимуть настил ось так під час справжньої вилазки, це уповільнить їх і перетворить на легку мішень. І може обернутися катастрофою — принаймні для Четвертого мосту.

Ґаз усміхнувся:

— Мені подобається.

У Каладіна очі на лоб полізли:

— Що?!

— Ініціативність. Творчий підхід. Так, продовжуйте тренуватися. Дуже б хотілося побачити, як ви несете міст у такий спосіб безпосередньо на етапі штурму.

Каладін примружив очі.

— Справді?

— Так, — підтвердив той.

— Що ж. Можливо, ми й спробуємо.

Ґаз усміхнувся, дивлячись услід Каладіну, котрий повертався до своїх людей. Саме катастрофа й була потрібна сержанту. Тепер залишалося тільки придумати, з яких прибутків платити тому шантажисту Ламарілу.

31

Під шкірою

За п’ять років до того

— Не повторюй моєї помилки, сину.

Каладін підняв очі від фоліанта. Його батько сидів у протилежному кутку операційної, однією рукою підперши голову, а в другій стискаючи напівосушену чашу вина. Фіолетового — одного з найміцніших напоїв.

Лірін поставив її на стіл, і темно-фіолетова рідина — кольору крові крєм’ячка — забрижилася й задрижала. Вона заломлювала Буресвітло, випромінюване парою сфер, що лежали на конторці.

— Батьку?

— Коли опинишся в Харбранті, там і залишайся, — у нього заплітався язик. — Не дозволяй цьому крихітному, відсталому, дурнуватому містечку засмоктати тебе. Не примушуй свою красуню-дружину жити далеко від усіх, кого вона знає та любить.

Батько Кела напивався нечасто: це був один із тих виняткових вечорів, коли він, як то кажуть, «дозволяв собі». Можливо, через те, що мати, зморена роботою, рано вклалася відпочити.

— Ти завжди казав, що я повинен повернутися, — тихо промовив Кел.

— Я — ідіот, — Лірін сидів спиною до сина, втупивши погляд у стіну, забризкану білим світлом сфер. — Я тут нікому не потрібен. І ніколи не був потрібен.

Кел опустив очі на сторінку. Її вкривали малюнки анатомованих тіл із витягнутими й розчепіреними м’язами. Зображення були дуже детальні. На кожному стояли диґліфи, що позначали відповідний елемент, — їх він уже запам’ятав. І тепер вивчав теорію хірургії, подумки порпаючись у тілах давно померлих людей.

Ларал якось сказала йому, що люди не повинні заглядати під шкіру. Ці фоліанти з їхніми картинками були однією з причин загальної недовіри до Ліріна. Заглядати під покров людини — це все одно, що зазирати під одяг, а то й іще гірше.

Лірін налив собі ще вина. До чого ж сильно може змінитися світ за якусь дещицю часу! Кел щільніше закутався в пальто, ховаючись від холоду. Стояла зима, однак вони не могли дозволити собі вугілля для жаровні, оскільки пацієнти більше не залишали пожертвувань. Його батько так само практикував як терапевт і хірург. Просто тепер, за порадою Рошона, містяни не пропонували подарунків.

— І як же він може так поводитись… — прошепотів Кел.

— Мовчки, — відповів Лірін.

На ньому були біла сорочка, чорний жилет і брунатні штани. Жилет був незастебнутий, і його поли обвисали з боків, мовби відтягнута в сторони шкіра трупів на малюнках у Келовій книзі.

— Ми могли би витратити сфери, — невпевнено обізвався хлопець.

— Вони на твоє навчання, — відрізав Лірін. — Якби я міг відправити тебе в Харбрант прямо зараз, то так би й вчинив.

Батько та мати Кела надіслали листа тамтешнім лікарям, прохаючи їх завчасно допустити сина до вступних іспитів. Ті відповіли відмовою.

— Це він хоче, щоби ми їх витратили, — промовив Лірін, насилу ворушачи язиком. — Тому й сказав те, що сказав. Намагається примусити нас скористатися з тих сфер.

Рошонові слова містянам не були в прямому сенсі розпорядженням. Він просто натякнув, що якщо Келів батько достатньо дурний, щоб не вимагати грошей, то нíчого й платити йому. Пожертви припинилися вже наступного дня.

Жителі містечка сприймали Рошона з приголомшливою сумішшю поклоніння та страху. На думку Кела, той не заслуговував ні того, ні іншого. Очевидно, його вислали до Гартстоуна за злостивість натури й численні ґанджі. Він аж ніяк не заслуговував на місце серед справжніх світлооких, котрі воювали в ім’я помсти на Розколотих рівнинах.

— Чому всі аж зі шкури пнуться, щоби йому догодити? — запитав хлопець, звертаючись до батькової спини. — Перед Ясновельможним Вістіовом вони ніколи так не упадали.

— Усе тому, що Рошона не можна втихомирити.

Кел насупився. І коли він аж так нализався?

Лірін обернувся, і в його очах відбилося чисте Буресвітло. Син розгледів у них напрочуд ясну свідомість. Зрештою, не такий він був і п’яний.

— Ясновельможний Вістіов дозволяв людям діяти на власний розсуд. Тож вони не зважали на нього. А Рошон дає зрозуміти, що має їх за бидло. Тож вони наввипередки запобігають перед ним.

— Щось це все не тримається купи, — зауважив Кел.

— Так влаштований світ, — відповів його батько, котрий, граючись, перекочував пальцем одну зі сфер на столі. — Доведеться тобі засвоїти це, сину. Коли нам здається, що у світі все правильно, ми задоволені. Але щойно помічаємо прогалину — яку-небудь ваду, — як миттю кидаємося її заповнити.

— Послухати тебе, то вони чинять шляхетно.

— І в певному сенсі це правда, — зітхнувши, пояснив Лірін. — Мені не слід так сильно ганити наших сусідів. Вони обмежені — що є, те є, — але ж їхня обмеженість — від невігластва. Тож я не відчуваю до них відрази. Огиду в мене викликають ті, хто маніпулює ними. Людці на кшталт Рошона здатні взяти все хороше й чесне в цих обивателів і перетворити на сльотаве місиво в себе під ногами.

Він одним ковтком допив вино.

— Нам треба просто витратити ці сфери, — гнув своє Кел. — Або передати їх комусь — позичити під відсотки абощо. Якщо їх не буде, він дасть нам спокій.

— Ні, — спокійно заперечив Лірін. — Рошон не з тих, хто не б’є лежачого. Такий до останнього роздаватиме копняки. Я не знаю, через яку політичну помилку його запроторили сюди, проте він явно не може помститися своїм кривдникам. Тому ми — це все, що