Шлях королів. Хроніки Буресвітла - Брендон Сандерсон

— Ну, так.

— Немає потреби, щоби цю просту істину скріпило своєю ухвалою якесь божество, — вела далі принцеса. — Тож чи не можна сказати, що математика існує поза приписами Всемогутнього, безвідносно до них?

— Напевно, можна.

— Ну от, — підсумувала Джасна. — Тож я усього лише стверджую, що людська мораль і воля теж безвідносні до них.

— І цим твердженням робите саме існування Всемогутнього безглуздим! — фиркнув від сміху король.

— Так і є.

На балконі запанувала тиша. Сферолампи Джасни кидали довкола себе холодне й рівне біле світло. Запала ніякова мовчанка, яку порушувало тільки шкрябання вуглини Шаллан по альбомному аркушеві. Дівчина малювала швидкими, розгонистими рухами: слова наставниці вивели її з душевної рівноваги. Від них вона відчула внутрішню спустошеність. Почасти винен був і король, який, попри всю його люб’язність, виявився нікудишнім сперечальником. Так, він був милий і люб’язний, проте в опоненти Джасні не годився.

— Що ж, — мовив Тараванджіан. — Мушу визнати, що ви вмієте бути переконливою. Та все ж я не приймаю ваших аргументів.

— Я далека від прозелітизму, Ваша Величносте, — відповіла принцеса. — Мене цілком вдовольняє можливість лишень залишатися при своїй думці, чого не скажеш про більшість моїх колег із конгрегацій. Шаллан, ти ще не закінчила?

— Майже, Ваша Світлосте.

— Але ж минуло заледве кілька хвилин! — здивувався монарх.

— Вона навдивовижу вправна, Ваша Величносте, — пояснила Джасна. — Хоч я це вже, здається, говорила.

Шаллан відкинулася на спинку стільця, оглядаючи свою роботу. Дівчина настільки зосередилася на розмові, що довірилась інстинктам і дозволила рукам малювати на власний розсуд. Малюнок зображав сидячого короля з мудрим виразом обличчя та круглі, мов башточка, балконні стіни позад нього. Вхід до ніші був справа. Так, дуже схоже. Не найкраща її робота, але…

Шаллан продер мороз, їй забило подих, у грудях закалатало серце. На зображеному нею портреті у дверях позад короля щось стояло. Два високі, тонкі й гнучкі створіння в плащах із розрізами спереду та полами, що якось аж надто цупко звисали по боках, немовби були пошиті зі скла. А над жорсткими, високими комірцями, де мали би бути голови істот, у кожної пишався великий, наче підвішений у повітрі, символ — покручений візерунок із фігур невимовних форм і розташувань, що перетиналися під немислимими кутами.

Шаллан сиділа, ніби громом приголомшена. Чому вона намалювала цих почвар? Що спонукало її…

Дівчина рвучко підвела голову. У коридорі було порожньо. Але й частиною її Спогаду вони не були. Руки просто зобразили їх із власної волі.

— Шаллан? — звернулася до неї Джасна.

Зронивши вуглину, та інстинктивно вхопила аркуш вільною рукою та зіжмакала його.

— Вибачте, Ваша Світлосте. Я надто захопилася вашою розмовою. І вийшло абияк.

— То дай же нам хоч глянути на нього, дитино, — сказав король, підводячись.

Шаллан міцніше стиснула папір.

— Прошу, не треба!

— Подекуди в ній прокидається темперамент художниці, Ваша Величносте, — зітхнула Джасна. — І з цим нічого не вдієш.

— Я намалюю Вашу Величність іще раз, — перепрошувалась дівчина. — Мені страшенно шкода.

Той погладив ріденьку бороду:

— Це взагалі-то мав бути дарунок онучці…

— Сьогодні до кінця дня, — пообіцяла Шаллан.

— Це було б чудово. А ти впевнена, що мені не варто позувати?

— Ні-ні, у цьому немає потреби, Ваша Величносте, — відказала вона.

Її серце все ще ледь вистрибувало з грудей, і вона ніяк не могла викинути з голови образ тих двох спотворених постатей, тож залишила собі ще один Спогад про монарха. Скористається ним під час роботи над більш годящим портретом.

— Що ж, — сказав король, — гадаю, мені час іти. Хочу зробити візит в одну з лікарень і навідати хворих. Можеш надіслати малюнок до моїх апартаментів, але не поспішай. Справді, усе гаразд.

Шаллан присіла в реверансі, і далі притискаючи зіжмаканий аркуш до грудей. Король зі слугами полишили нішу, в яку натомість увійшли кілька паршменів, щоб забрати стола.

— Не пригадую, щоби ти припускалася помилки при малюванні, — мовила Джасна, знову сідаючи за письмовий стіл. — Принаймні настільки жахливої, щоби через неї знищувати зроблене.

Шаллан зашарілася.

— Проте, гадаю, навіть майстер має право на помилку. Тож берися до роботи й упродовж найближчої години намалюй для Його Величності пристойний портрет.

Підопічна опустила погляд на зіпсований ескіз. Ці істоти були всього лише виплодом її фантазії, результатом розпорошеної уваги. І нічим більше. Грою уяви. Може, щось засіло в її підсвідомості, і вона потребувала виразити його? Але що ж тоді означали ці фігури?

— Я помітила, що в певний момент розмови з королем ти затнулася, — зауважила Джасна. — І чого ж ти не сказала йому?

— Дечого недоречного.

— Але дотепного?

— Дотепи ніколи не здаються аж такими вражаючими, якщо сприймати їх поза контекстом, Ваша Світлосте. Так, просто майнула пустотлива думка.

— І ти підмінила її пустопорожнім компліментом. Боюся, ти неправильно зрозуміла те, що я мала на увазі, дитино. Я зовсім не хочу, щоби ти весь час мовчала. Бути кмітливою — добре.

— Але якби я висловила її, — заперечила Шаллан, — то образила б короля, можливо, ще й збентежила б на додачу, і він би остаточно зніяковів. Упевнена, йому відомо, як кепкують із неквапливості його розуму.

Принцеса чмихнула носом.

— Дозвільне глузування, яким забавляються телепні. Можливо, ти й вчинила мудро, промовчавши, але май на увазі, що притлумлення твоїх здібностей та спрямування їх у належне русло — аж ніяк не одне й те ж. Мені би значно більше хотілося, щоб тобі спадало на думку щось як дотепне, так і доречне.

— Так, Ваша Світлосте.

— А крім того, — вела далі Джасна, — ти могла би розсмішити Тараванджіана. Останнім часом його щось гнітить.

— То ви не вважаєте короля тупим? — спитала зацікавлена Шаллан.

Особисто вона не мала його за тупака чи дурня, але гадала, що наставниці з її розумом і вченістю може забракнути терпіння на такого важкодума.

— Тараванджіан — чудова людина, — відповіла Джасна, — яка вартує сотні самозваних експертів з придворного етикету. Він нагадує мені мого дядечка Далінара. Та ж чесність, щирість, небайдужість.

— Тутешні світлоокі вважають його легкодухим, — зауважила Шаллан, — бо він, мовляв, догоджає аж стільком іншим монархам, побоюючись війни. І все тому, що не має Сколкозбройця.

Принцеса промовчала, але здавалася