Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Запало довге мовчання, й нарешті Найда озвалася до Джасри:

— Ти збираєшся супроводжувати їх чи ні?

Джасра теж довго мовчала, перш ніж відповісти, очевидно, зважуючи кожне слово.

— Це несанкціонована, приватна операція, — сказала. — Не впевнена, що вона знайде підтримку тут, в Амбері, з боку родичів Мерліна. І хоч я, безсумнівно, матиму користь, приставши до неї, наражаюся також на значні ризики. Звісно, хочу отримати свободу та повернути у своє володіння Вежу. Це майже рівноцінний обмін. Але йдеться і про відмову від вендети. Які матиму гарантії, що тут це не пустопорожній звук та що королівська родина Амбера не переслідуватиме мене як злочинницю? Мерлін діє таємно, отже, він не може запоручитися за решту.

Це запитання, до речі, дуже хороше, стосувалося, головно, мене; отже, я мав би на нього й відповісти. Оскільки відповіді насправді не мав, то зрадів, що вона знайшлась у ти’їґи.

— Гадаю, зможу вас переконати, що згода супроводжувати Мерліна та його брата й надати їм усю можливу допомогу якнайкраще відповідає вашим інтересам, — промовила вона.

— Прошу, кажи, — запропонувала Джасра.

— Хочу обговорити з вами це питання конфіденційно.

На вустах Джасри заграв усміх, викликаний її пристрастю до інтриг, так я думаю.

— Мене це влаштовує, — відказала вона.

— Мандоре, змусь її сказати це просто зараз, — втрутився я.

— Зачекайте! — вигукнула Джасра. — Або ми з нею поговоримо наодинці, або можете забути про мою допомогу.

Я розмірковував, яка насправді буде користь із Джасри, якщо вона не може звернутися до Фонтана, аби протистояти Юртові. Щоправда, Джасра добре знає Вежу. Але я навіть не знаю напевне, чи така вона майстерна чаклунка...

З іншого боку, я хотів негайно розв’язати ці проблеми, а тут навіть один зайвий прибічник важить чимало.

— Найдо, — звернувся я до ти’їґи, — чи плануєш щось таке, що може зашкодити Амберу?

— Ні, — відповіла вона.

— Мандоре, — запитав я, — чим присягаються ти’їґи?

— Вони не присягаються.

— Сто чортів у печінку, — я вилаявся. — Скільки часу тобі треба?

— Дай нам десять хвилин, — сказала Найда.

— Ходімо прогуляємося, — запропонував я Мандору.

— Чому б і ні, — погодився він, кинувши ще одну металеву кульку в напрямку Найди. Ця кулька приєдналася до решти, але її орбіта пролягла трохи вище рівня талії демона.

Перед тим як іти, я витягнув ключ із шухляди письмового стола. Коли ми були вже в коридорі, спитав Мандора:

— А Джасра не може якимось чином її звільнити?

— Тільки не з тим додатковим ланцюгом утримання, що я встановив, виходячи, — запевнив він. — Мало хто здатний знайти шляхи, аби його обминути, і десяти хвилин для цього буде точно замало.

— Вона, ця ти’їґа, — якась скринька, повна таємниць, — поскаржився я йому. — Я вже не до кінця розумію, хто з нас насправді у заручниках в іншого.

— Вона просто хоче обміняти якусь інформацію на співпрацю Джасри, — зауважив Мандор. — Якщо вже сама не може вирушити з нами, то прагне змусити леді зробити це, щоб гарантувати тобі додатковий захист.

— То чому виставила нас за двері?

— Нічого з її слів не проливає на це світла, — сказав він.

— Гаразд, якщо маю кілька вільних хвилин, то хотів би владнати невеличку справу. Будь ласка, приглянь за тим, що тут діється, і розпорядись як слід, якщо вона покличе нас раніше, ніж я повернуся.

Він посміхнувся.

— А якщо сюди забреде хтось із твоїх родичів, мені відрекомендуватися Лордом Хаосу?

— Наскільки знаю, ти також і лорд вивертів...

— Маєш слушність, — він плеснув у долоні й зник.

— Незабаром повернуся, — сказав я.

— Па-па, — хтозна-звідки пролунав його голос.

Я поспіхом помандрував коридором. Сподівався, що проща, яку не здійснював дуже давно, буде недовгою. На березі тієї пригоди, в яку збирався пірнути, проща ця видавалася цілком слушною.

Діставшись потрібних дверей, я хвильку постояв, не торкаючись їх, із заплющеними очима, уявляючи інтер’єр таким, яким бачив його, коли приходив сюди останнього разу. То були покої мого батька. Я багато разів блукав цими кімнатами, роздивляючись меблі й те, як їх розставлено, порпаючись на книжкових полицях, вивчаючи дивовижні колекції і намагаючись за їхньою допомогою дізнатися щось таке, чого ще не знаю про цю людину. Завжди знаходилась якась дрібничка, що впадала мені у вічі, чи то як відповідь на якесь із питань, а може, як іще одне, нове, питання — дарчий напис на форзаці книжки або нотатка на берегах сторінки, срібна щітка для волосся з незнайомими ініціалами, дагеротип привабливої чорнявки, підписаний «Коханому Карлу від Кароліни», чи моментальний знімок батька, на якому вони з генералом Макартуром[108] тиснули один одному руки.

Я відімкнув двері та відчинив їх.

І завмер на порозі, упродовж довгих секунд не спроможний поворухнутися: кімнати заливало світло. Ще довше я прислухався, але зі сусідніх кімнат не долинало жодного звуку. Повільно переступив поріг. На туалетному столику біля стіни горіло безліч свічок. Нікого не було видно.

— Є тут хтось? — подав я голос. — Це я, Мерлін.

Відповіді не було.

Я потихеньку зачинив за собою двері й вийшов на середину кімнати. Поміж свічок на столику стояла висока ваза з вузьким горлечком, а в ній — троянда, одна-однісінька. На колір вона здавалася срібного. Я підійшов ближче. Так, це була жива троянда, не штучна. І була вона срібна. В якій із Тіней ростуть такі квіти?

Узявши один із шандалів за ніжку, я пішов далі, тримаючи його в руці та прикриваючи вогняний язичок долонею. Попростував до дверей ліворуч, що вели до сусідньої кімнати. Відчинивши двері, відразу побачив, що міг не прихоплювати шандал. Тут теж скрізь були запалені свічки.

— Агов! — знову покликав я.

І знову не почув відповіді. Тиша, без жодних звуків.

Примостивши свічку на столик біля ліжка, я нахилився і взявся за рукав сорочки, що лежала поверх стебнованого покривала, підняв його й пустив. Срібну сорочку хтось розклав поруч із чорними штанами — кольори мого батька. Коли я заходив сюди востаннє, їх не було.

Усівшись поруч, я втупився поглядом у темний куток. Що тут відбувається? Химерний родинний ритуал? Спіритичний сеанс? А може...

— Корвіне? — гукнув я.

Оскільки й не чекав на відповідь, тиша мене не