Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни
У світлі свічок закружляла частинка Лабіринту, прихована в сірому металі. Це був Ґрейсвандір, меч мого батька. Що він робить тут і зараз, і гадки не мав. Узяв його в руки, аби краще роздивитися.
Раптом мене болісно різонула думка, що я не можу тут затримуватись і, можливо, побачити, що відбувається. Мені пора повертатися до власних проблем. Ні, сьогодні час точно грає проти мене.
Я вклав Ґрейсвандір назад у піхви.
— Тату? — покликав я. — Якщо ти можеш мене чути, знай, що я хотів би з тобою побачитись. Але зараз мушу йти. Щасти тобі, де б ти не був.
Сказавши це, я пішов із батькових кімнат. Лише, проходячи, доторкнувся до срібної троянди. Замкнув за собою двері й, рушивши коридором, відчув, що тремчу.
На зворотному шляху не зустрів нікого, не було нікого й біля моїх дверей. Я призупинився на мить, вагаючись, що маю зробити, — увійти, чи постукати, чи зачекати. Раптом я відчув дотик до плеча, розвернувся, але нікого не побачив. Знову повернувшись до дверей, уздрів Мандора. Він дивився на мене, легенько вигнувши брову.
— Що сталося? — запитав Мандор. — Маєш вигляд стурбованіший, аніж десять хвилин тому.
— Гадаю, це жодним чином не стосується того, що відбувається тут, — відповів я. — А зісередини нічого новенького не чути?
— Поки тебе не було, я почув, як скрикнула Джасра, кинувся до дверей і відчинив їх. Але вона сміялась, а мене попросила залишити їх і зачинити двері.
— Або ти’їґа знає дотепні анекдоти, або Джасра дізналася щось приємне для себе.
— Схоже на те.
Трохи згодом двері відчинились, і Джасра кивнула, запрошуючи нас.
— Ми вже поговорили, — сказала.
Зайшовши до кімнати, я уважно подивився на її обличчя. Вона мала значно веселіший вигляд, аніж тоді, коли ми залишали їх з Найдою наодинці. Від очей розбігалися зморшки-промінчики, а куточки вуст вона чи не силоміць примушувала не повзти догори.
— Сподіваюся, це була корисна розмова, — зауважив я.
— Так. Загалом я б назвала її саме так, — відказала вона.
Окинувши поглядом Найду, я не побачив жодних змін у її стані та виразі обличчя.
— А тепер чекаю на ваше рішення, — звернувся до Джасри. — Боюся, що зволікати більше не можна.
— А якщо я скажу ні? — поцікавилася вона.
— Мені доведеться відвести вас до вашої кімнати й повідомити іншим членам родини, що ви перебуваєте тут, — сказав я.
— Як гостя?
— Як гостя, котра потребує пильного нагляду.
— Зрозуміло. Що ж, не палаю бажанням ознайомитися з тією кімнатою. Я вирішила супроводжувати вас і допомогти вам на тих умовах, про які ми з вами домовилися.
На ці слова я відповів легким поклоном.
— Мерліне! — промовила Найда.
— Ні! — відрізав я та подивився на Мандора. Він наблизився до Найди й зупинився перед нею.
— Краще за все буде, якщо ти тепер заснеш, — сказав він їй, і повіки її зімкнулись, а плечі опустилися. — В якому місці зручно її розмістити, поки вона міцно спатиме? — запитав у мене.
— Ось там, — сказав я, показуючи на двері до сусідньої кімнати.
Мандор узяв її за руку й повів за собою. Я почув, як він щось тихо каже, а потім запала цілковита тиша. Ще за хвилину Мандор повернувся до нас, а я підійшов і зазирнув крізь двері до кімнати, де була Найда. Вона горілиць лежала на моєму ліжку. Металевих кульок поблизу я не помітив.
— Вона вирубалася? — запитав я.
— Надовго, — відповів Мандор.
Я подивився на Джасру: та розглядала себе в люстерко.
— Ви готові? — уточнив я.
Вона поглянула на мене крізь вії.
— А як ти збираєшся нас туди доправити? — поцікавилася.
— А ви маєте для цього якийсь хитрий спосіб?
— Маю, але не просто зараз.
— Тоді я викличу Колесо-Привид і попрошу його перенести нас туди.
— А ти певний, що це безпечно? Маю досвід спілкування з цим... приладом. Сумніваюся, що йому можна довіряти.
— Він нормальний, — сказав я. — Ви мусите підготувати якісь закляття, перш ніж ми вирушимо?
— У цьому нема потреби. Мої... ресурси будуть у порядку.
— Мандоре?
Десь із глибин його плаща почулося клацання.
— Я готовий, — озвався він.
Витягнувши Козир із Колесом-Привидом, я оглянув його. Відтак зосередився. Тоді потягнувся до нього. Нічого не відбулось. Я спробував знову: виклик, налаштування, поширення. Намагався дістатися до нього знову й знову, викликаючи, прозираючи...
— Двері... — вимовила Джасра.
Я подивився на двері, що вели до коридору, але не помітив там нічого незвичного. Перевівши погляд на неї, я збагнув, що вона дивиться в іншому напрямку.
Двері до кімнати, де наразі спала Найда, зажеврілися жовтим світлом, й інтенсивність його, зауважив я, зростала. У центрі дверей виникла ще яскравіша цятка. Раптом вона стала повільно пересуватися то вгору, то вниз.
Залунала музика, невідомо звідки, і голос Привида сповістив:
— Співаймо разом із м’ячиком-стрибунцем![109]
— Ану, припини! — гримнув я. — Що за неподобство!
Музика стихла. Цятка світла припинила стрибати.
— Вибач, — сказав Привид. — Я думав, тобі сподобається невеличкий жарт. Допомагає розслабитися.
— Ти помилився, — відказав я. — Хочу, щоб ти переніс нас до фортеці при Вежі Чотирьох Світів.
— І військо також? Щось не бачу Люка...
— Тільки нас трьох, — відповів я.
— А як бути з отією, що спить у сусідній кімнаті? Я вже стикався з нею раніше. Вона неправильно сканується.
— Знаю. Вона не людина. Хай залишається тут і спить.
— Тоді добре. Пройдіть крізь ці двері.
— Ходімо, — звернувся я до Мандора і Джасри, застібуючи на собі перев’язь із мечем та чіпляючи на неї ще й кинджал. Узявши зі спинки стільця свій плащ, накинув його собі на плечі.
Мандор і Джасра попрямували до порталу слідом за мною. Я переступив поріг, але за ним уже не було кімнати. На якусь мить усе навкруги затьмарилось, узялося ряботинням, а коли мої органи чуття запрацювали знову
