Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

Я почув, як щось вигукнув Мандор, а миттю пізніше й Джасра, позаду і трохи ліворуч від мене. Праворуч виблискував льодовик, білий, наче обсмоктана кістка, а по ліву руку аспидно-чорне море клубочилося білими звивами хвиль — наче зміїне кубло перекидалося в бадді з молоком. Далеко внизу парувала, мов киплячий казанок, темна твердь.

— Привиде! — гукнув я. — Ти де?

— Я тут, — почув неголосну відповідь, а, подивившись долу, помітив крихітне кільце світла біля носака лівого чобота. Далеко попереду, внизу, стирчала Вежа. Навкруги її мурів я не побачив жодних ознак життя. Зрозумів, що, найімовірніше, стою на гірському схилі, десь неподалік того місця, де мав колись тривалу бесіду зі старим самітником на ім’я Дейв.

— Я хотів, аби ти закинув нас усередину фортеці, — пояснив я Привиду. — Чому висадив на цій вершині?

— Казав же тобі, що мені не подобається це місце, — відповів Привид. — Хотів дати тобі змогу подивитися на нього здалеку й визначитися, куди бажано тебе перенести. Тоді зможу зробити це дуже швидко, не зазнавши тривалого впливу руйнівних сил.

Я продовжував вивчати фортецю. Над її зовнішніми мурами знову кружляла парочка торнадо. Якщо там раніше не було фортечного рову, завдяки їм він, цілком вірогідно, міг уже з’явитися. Вони трималися за 180 градусів один від одного і засвічувалися по черзі. Той смерч, що був ближче до нас, раптом замерехтів цятками іскор, зиґзаґами блискавок, засвітився моторошним білим жаром: коли ж він почав мерхнути, розгорівся другий. Доки я дивився, цей цикл повторився кілька разів.

Джасра тихенько зойкнула, і я, обернувшись до неї, запитав:

— Що відбувається?

— Ритуал, — відповіла вона. — Хтось просто цієї миті маніпулює силами.

— Ви можете оцінити, наскільки далеко вони могли просунутися?

— Годі визначити. Можливо, вони тільки починають, а може, уже дійшли до фіналу. Я лише впевнена, що, судячи з цих вогняних стовпів, усе роблять правильно.

— Тоді вирішувати вам, Джасро, — підсумував я. — Куди саме нам треба перенестися?

— До зали з Фонтаном ведуть два довгі коридори, — проказала вона. — Один тягнеться найнижчим поверхом, інший — поверхом вище. А сам зал з Фонтаном сягає у вишину кількох поверхів.

— Це пригадую, — підтвердив я.

— Якщо зараз вони безпосередньо працюють із силами, а ми з’явимося посеред залу, — вела вона далі, — фактор раптовості дасть нам хіба миттєву перевагу. Я не можу напевно передбачити, чим вони по нас ударять. Гадаю, нам краще підібратися туди одним із цих коридорів. Тоді зможу оцінити ситуацію. Оскільки наше наближення долішнім коридором вони можуть помітити, верхній коридор видається найпридатнішим для нас.

— Гаразд, — погодився я. — Привиде, можеш доправити нас до цього верхнього коридору, трохи далі від зали?

Коло світла розширилося, нахилилося, постояло якусь мить високо над нашими головами, тоді знову пірнуло долу.

— Ви... вже... там... — почув я голос Привида крізь розмиту навколишню реальність та хвилю світла, що прокотилася від моєї маківки до п’ят. — Бувай, Татку!

Він сказав правду. Цього разу ми потрапили саме туди, куди треба. Стояли посеред довгого, ледь освітленого коридору зі стінами з темного груботесаного каменю. Один кінець коридору губився у темряві, а інший упирався в приміщення, де буяло світло. Стеля складалась із неотесаних колод, а товстезні балки ховалися за важкими драпрі з павутиння. На стінах де-не-де тьмяно світилися блакитні чаклунські кулі; вони блимали, вказуючи, що термін дії заклинання вже добігає кінця. Деякі кулі встигли згаснути, і ближче до осяйного кінця коридору їх подекуди замінили смолоскипами. Над нашими головами, у стелі, шкряботіла невідома дрібна нечисть. Стіни просякли сирістю та цвіллю. Але повітря здавалося наелектризованим, наче ми дихали озоном, — характерна ознака того, що наближаються вкрай небезпечні події.

Я викликав свій Лоґруський зір, і він миттєво висвітлив для мене картину того, що відбувається. Скрізь пролягали лінії сили, наче дроти, що сяяли жовтим світлом. Тепер я сприймав додаткове освітлення, що струменіло від них. Коли я, рухаючись уперед, перетинав таку лінію, поколювання, котре відчував з першої миті, опинившись у цьому коридорі, посилювалося. Тепер бачив, що Джасра зупинилася в точці, де сходилося кілька таких ліній, та, очевидно, вбирала у себе їхню енергію. Вона й сама тепер світилась, і сумніваюся, що я помітив би це своїм звичайним зором. Поглянувши на Мандора, побачив, що перед ним теж висить образ Лоґрусу; тобто, він бачив усе, що бачу і я.

Джасра повільно просувалася коридором у напрямку світла, що буяло попереду. Я зайняв позицію за нею й трохи ліворуч. Мандор ішов за мною, рухаючись так нечутно, що я мусив час від часу озиратися, аби впевнитися: він — тут. У міру того, як ми наближались, я став відчувати певне здригання, схоже на биття пульсу велетня. Чи передавалася ця пульсація підлогою, чи вздовж тих напружених ліній, які ми повсякчас перетинали, не міг сказати.

Я засумнівався, чи не виказуємо ми свою присутність, а може, навіть і місце свого перебування тим, що постійно зачіпляємо цю мережу силових ліній, чи не відчуває цього та особа, котра працює наразі з цими лініями там, біля Фонтана? А можливо, вона сконцентрувалася на завданні, яке виконує, настільки, що не помічає нічого навкруги, і це дасть нам змогу наблизитися до неї непоміченими?

— Вони вже розпочали? — пошепки запитав я Джасру.

— Так.

— І як багато вже зроблено?

— Найімовірніше, завершено головну фазу.

Ще кілька кроків, і тепер вона запитала мене:

— Який твій план?

— Якщо ви не помиляєтеся, ми атакуємо негайно. Можливо, нам варто спочатку спробувати забрати звідти Юрта. Маю на увазі, всім нам, разом, бо, якщо він уже отримав цю могутність, то буде небезпечним завданням.

Вона нервово облизала губи.

— Мабуть, я краще за всіх можу впоратися з ним, бо маю зв’язок із Фонтаном, — сказала. — Ви, хлопці, мені не заважайте. Тобі, Мерліне, краще зайнятися Маскою, поки я розбиратимуся з Юртом. А Мандор може залишатись у резерві, аби прийти на допомогу, якщо вона знадобиться комусь із нас.

— Готовий зробити так, як ви вважаєте за краще, — сказав я. — Мандоре, ти все чув?

— Так, — відповів неголосно. — Зроблю, як вона каже.

І він звернувся до Джасри: