Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна - Роджер Желязни

— Ти мусиш захищати мене будь-якою ціною? — запитав я. — Це твоя головна функція?

— Так.

— І тобі невільно мені сказати, хто дав це завдання і чому?

— Так.

— Тепер припустімо, що ти можеш захистити мене тільки єдиним чином: розповісти мені про це.

Вона наморщила лоба.

— Тоді... — видавила вона зі себе, — я... я не знаю. Єдиним чином?

Найда заплющила очі та сховала обличчя в долонях.

— Тоді... тоді мені довелося б тобі сказати.

— Нарешті ми зрушили з мертвої точки, — констатував я. — Ти порушиш вторинний наказ, аби виконати первинний?

— Так, але ти кажеш про вигадану ситуацію, — відповіла вона.

— А ось тобі невигадана, — раптом втрутився Мандор. — Ти не можеш продовжувати виконувати цей наказ, якщо припиниш існувати. Тому, дозволивши себе знищити, ти порушиш наказ. А я тебе знищу, якщо не даси відповіді на запитання Мерліна.

Вона посміхнулася.

— Не думаю, — сказала.

— Чому?

— Запитай у Мерліна, яка виникне дипломатична ситуація, якщо доньку прем’єр-міністра Беґми знайдуть померлою за загадкових обставин у його кімнаті. А надто, якщо він уже і так винний у зникненні її сестри.

Мандор несхвально подивився на мене.

— Не розумію, що тут відбувається...

— Це неважливо, — відповів я йому. — Вона блефує. Якщо з нею щось станеться, тут просто з’явиться справжня Найда. Я бачив, як це відбулося з Джорджем Генсеном, Меґ Девлін та Вінтою Бейль.

— За нормальних умов так воно і трапляється, — погодилася вона, — якби не одна невеличка відмінність. Усі вони були живі, коли я заволоділа їхніми тілами. А от Найда щойно померла після тяжкої хвороби. Вона була саме тим варіантом, який я шукала, тому я заволоділа її тілом, зціливши його. Її тут більше нема. Якщо я загину, вам залишиться або мертве тіло, або людина-овоч.

— Ти блефуєш, — повторив я, а сам пригадав слова Віалли про хворобу Найди.

— Ні, — заперечила вона. — Я кажу так, як воно є.

— Не має значення, — відповів я їй і повернувся до Мандора. — Мандоре, — мовив я, — ти казав, що можеш не дати їй покинути це тіло і знову поплентатися за мною?

— Так.

— Добре, Найдо, — я звернувся знову до неї. — Я готуюся вирушити у певну подорож, і там мені загрожуватиме крайня небезпека. Тож я не збираюся дозволяти тобі супроводжувати мене та виконувати те, що тобі наказано.

— Не роби цього, — сказала вона.

— Ти не залишаєш мені вибору: мушу утримувати тебе силою, доки займатимуся своїми справами.

Вона важко зітхнула.

— То ти знайшов шлях змусити мене порушити один наказ, аби я могла виконувати інший. Це дуже мудро.

— Тоді ти розповіси мені те, що хочу знати?

Вона заперечно покрутила головою.

— Я фізично не можу тобі розповісти, — сказала. — Питання не в тому, хочу я чи не хочу. Втім... Гадаю, я знайшла спосіб це обійти.

— Як саме?

— Вважаю, я можу довірити таємницю третій особі, яка теж бажає тобі добра.

— Тобто?

— Якщо ти вийдеш звідси ненадовго, я спробую пояснити твоєму братові те, чого не можу розповісти тобі.

Ми з Мандором подивились один одному в очі. А тоді я сказав:

— Почекаю в коридорі.

І так я й зробив. Вивчаючи гобелен на стіні, думав про купу речей, що й надалі мене турбували, і серед них про те, що я ніколи не казав цій істоті: Мандор — мій брат.

Двері довгенько залишалися зачиненими, а коли, нарешті, відчинилися, Мандор визирнув з них і подивився вздовж коридору в обидва боки. Я зробив крок до нього, але він підняв руку. Я зупинився, він вийшов із кімнати й наблизився до мене, не припиняючи оглядатися.

— Ми в палаці Амбера? — запитав Мандор.

— Так. Може, не в розкішнішій його частині, але я називаю це місце своїм домом.

— Хотів би побачити це місце за спокійніших обставин, — зауважив він.

Я кивнув.

— Домовились. А тепер розкажи мені, про що ти від неї дізнався.

Він подивився вбік, побачив гобелен й узявся його розглядати.

— Це дуже дивно, — вимовив, — але я не можу.

— Що хочеш цим сказати, Мандоре?!

— Ти мені віриш, як і раніше?

— Звісна річ.

— Тоді повір мені й у цьому. В мене є вагома підстава не розповідати тобі, що я довідався.

— Припини, Мандоре! Якого біса?! Що відбувається?!

— Ця ти’їґа не становить для тебе загрози. Вона й насправді піклується про твою безпеку.

— І що нового ти мені сказав? Я хочу знати, чому!

— Облиш це, — порадив він, — до часу. Так буде краще.

Я заперечно похитав головою. Стиснув руку в кулак й пошукав очима, по чому б стукнути.

— Я знаю, що ти відчуваєш, але прошу тебе з цим не напосідати.

— Ти хочеш сказати, Мандоре, що це знання мені певним чином зашкодить?

— Я цього не казав.

— Чи ти просто боїшся мені сказати?

— Не напосідай, — повторив він.

Я відвернувся й опанував себе.

— Схоже, ти маєш беззаперечні резони, — підсумував я.

— Так.

— Я не збираюся залишити цю справу напризволяще, — сказав йому. — Але наразі не маю часу сперечатися, долаючи аж такий опір. Добре, у тебе свої резони, а в мене термінові справи, і я маю негайно вирушати у цих справах.

— Вона згадувала Юрта, чаклуна на ім’я Маска та Вежу, ту, де Бранд здобув свою силу, — мовив Мандор.

— Так, туди я й збираюся вирушити.

— Вона сподівається скласти тобі компанію.

— Помиляється.

— Я б також не радив брати її зі собою.

— Ти зможеш утримувати її, доки я розв’яжу свої проблеми?

— Ні, — відказав він, — бо я теж вирушаю з тобою. Однак, перш ніж відбути, занурю її в дуже глибокий транс.

— Але ж ти не знаєш, що відбувалося після того, як ми разом обідали. Сталася купа всього, а я не маю часу ввести тебе в курс подій.

— Не переймайся, — махнув рукою Мандор. — Знаю, що йдеться про якогось ворожого чаклуна, Юрта та до біса небезпечну фортецю. Цього достатньо. Я піду з тобою і підтримаю тебе.

—