Ігри Патріотів - Редгрейн Лебовскі

До світанку залишалося всього декілька годин. Софі більше не хотіла марнувати час і, не прощаючись, вона обернулася і попрямувала до найближчої станції метро, сподіваючись, що хоч рух поїздів не перекрили. Патрік поплентався слідом за нею. Протягом усього шляху вони практично не розмовляли, перекинувшись лише парочкою нічого не значущих фраз. Поїзд Патріка прибув майже відразу, і він мовчки сів у вагон, помахавши подрузі з вікна. Свою ж електричку дівчині довелося чекати ще добрих півгодини .

Опинившись вдома, вона повалилася на ліжко, навіть не роздягаючись.

6. Підніматися і царювати

– Майже дві години, – драматично промовив Патрік, – майже дві години цей чорновухий терзав мою світлу голову своїми ідіотськими питаннями! Та я за все своє життя Кодекс стільки разів не цитував, як наші вчорашні походеньки! Що, не міг прочитати звіт?

Він запустив руку в своє темне, злегка кучеряве волосся, яке діставало йому до плечей і скуйовдив його. Характерні риси обличчя і злегка розкосі очі Патріка видавали приналежність його предків до східних народів. Особливо це ставало помітно, коли він посміхався.

– Ти ж знаєш, Мортем не любить возитися з паперами. – Софі оперлась на металеву стінку кабіни, яка приємно холодила розгарячілу шкіру.

– Аякже… Його маніакально-скурпульозний допит більше нагадує середньовічні тортури. В такі моменти він гірший за Естель! Для всієї картини ще б дибу у себе в кабінеті поставив.

Ліфт швидко піднімався вгору, від чого у Софі залоскотало в шлунку.

Вона важко зітхнула і спробувала відтягнути комірець шинелі. З нагоди візиту міністра мисливцям довелося натягнути парадну уніформу, яку Софі завжди вважала жахливо незручною. Чорна приталенная вовняна шинель із золотими погонами, штани з такої ж колючим вовни і високі черевики – в цьому вбранні вона просто таки обливалася потом.

Схиливши голову, дівчина з сумом поглянула на погон, який прикрашав її ліве плече. Золоті погони були відмінністю команди Альфа. Команді Бета належали срібні, велика частина мисливців – команда Гамма – красувалися із бронзовими, а загін новоспечених рекрутів – Дельта – задовольнялися мідними погонами.

Нарешті, двері ліфта відчинилися, і друзі поспішили по довгому вузькому коридору. У конференц-залі на них вже чекали. По один бік величезного столу сиділи кілька ловців і міністр Теодор Еванс – підстаркуватий сивочолий чоловік, схожий на борова у своєму дорогому костюмі. Іншу сторону зайняли представники Ліги: Естель, Бестибаль і повний склад Бети: Орфей, Кук та Іва Хейс – приваблива рудоволоса дівчина з виразними зеленими очима і милим ластовинням.

– Маємо честь бачити вас сьогодні з нами, – промовив міністр напруженим голосом. – Прошу, сідайте!

Софі та Патрік з байдужим виглядом зайняли відведені їм місця, ігноруючи прискіпливі погляди присутніх.

– Воістину, – продовжив Еванс, – юні ангели смерті з плоті та крові. Дно складає про вас неймовірні історії, чи не так?

– Спустіться туди і особисто дізнаєтеся, – запевнила його Софі. За останній рік це була її п’ята зустріч з міністром. І, починаючи з першої, нічого так і не змінилося – Теодор Еванс вважав себе пупом Землі, якщо не всієї Сонячної системи. Його фальш і пихатість заслуговували великої сцени, а приторно-солодкий лепет, викликав у Софі відчуття, схоже на сильне харчове отруєння.

– Мені ніяк не дає спокою питання: хто із вас двох прибрав попереднього міністра? І скільки заплатили за його голову?

Ніхто не відповів. Це зробив Гаррі. Хто був замовником так і залишилося для них таємницею. Все що повідомили в Лізі – міністр Вернон Вейд – зовсім не той, за кого себе видає. Більше того, він вже давно перестав бути людиною, перетворившись на одного із демонів Дна, а отже, він підлягає знищенню.

– Пане міністр, – втрутилась Естель, – давайте перейдемо від особистих питань і коментарів до причини вашого візиту.

Теодором Еванс скреготнув зубами, змірявши її злим поглядом. Поки він просторово белькотів про важливість даної зустрічі, Софі прийнялася роздивлятися його посіпак. Всього їх було п’ятеро. Ковзнувши байдужим поглядом по сидівшим поряд з міністром – бритоголовому бородатому чоловікові, жінці, з якою вони розмовляли напередодні біля фургону і парочці темношкірих близнюків, Софі взялася розглядати хлопця, який примістився навпроти неї. І чим довше вона вдивлялася в нього, тим більше не могла позбутися ідіотського дежавю. Софі вже десь бачила цю копицю попелясто-русявого волосся, для якого, скоріше всього, гребінцем останнім часом слугувала власна долоня. Звідки ж вона його знає? І ще ця хрестоподібна сережка у вусі, ніяк не давала спокою. Ця тонка хрестоподібна сережка… Тонка хрестопо…. Софі могла заприсягтись, що в момент, коли вона пригадала ранок після вечірки, її шарахнуло струмом. Гулко втягнувши повітря, вона швидко сповзла під стіл.

“Зберігай спокій! Просто зроби вигляд, що нічого не було, і ти знати не знаєш, хто цей тип!” – думки металися в голові, немов скажені білки в колесі.

На жаль, її реакція не залишилася не помітною для хлопця. Ковзнувши по ній поглядом, він поглянув у вікно, і кутики його губ піднялися у ледь помітній посмішці.

– Софія передала нам ось це. Вона особисто зняла медальйон з шиї вашого колеги, – голос Бестибаля, який назвав її ім’я, повернув Софі до суворої реальності.

– Що ж, Томас Джоел загинув як справжній герой. – Зітхнув міністр, передавши медальйон бородатому ловцеві. Той одразу поспішив покинути приміщення. – Для нас і всіх мешканців Акрополю настали темні часи. Бачить Бог, ця напасть з’явилась наче грім серед ясного неба!

– І що ви цим хочете сказати? – запитав Орфей, старанно длубаючи нігтем стіл і всім своїм виглядом демонструючи смертельну нудьгу.

Теодор Еванс відкинувся на спинку дивану. Спілкування з мисливцями за головами, незбагненним чином викликало у нього печію. Він ліниво махнув рукою в бік жінки. Як пізніше з’ясувалося, її звали Меланта Стем, вона була командиром загону ловців і керувала завданням.

– Легенди, – сказала вона, підводячись з-за столу, – адже вам відомі легенди, містере…еее…

– Просто Орфей. І ні, казки не належать до числа моїх інтересів.

– Вартові, – вставив своїх п’ять копійок один із близнюків. – Тільки не кажіть, що ви ніколи не чули історій про Вартових? Якщо це так, тоді я не знаю, навіщо ми сюди прийшли… Ми впораємось без них, головорізи тільки заважатимуть!

У відповідь міністр обдарував його спопеляючим поглядом.

Софі чула про Вартових, ще будучи дитиною, і для неї це було не більше, аніж вигадки. За легендами, увесь Всесвіт