Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Така зустріч мала бути б забавною, хоча по Елізі цього не скажеш. Оскар миттю уявив, як воно — прогулятися серед думок іншої людини. А скільки можливостей відкриває такий дар!

— Десь так. Точніше я поки не зможу пояснити, бо тут усе ще дуже багато неясного й невивченого, — відповів учений.

— Виходить, Босуелл — це та людина, яка зробила знімок на пластині?

Гумбольдт кивнув.

— Я думаю, пластина — ключ до всього. Недаремно Еліза, ледве доторкнувшись до неї сьогодні, відразу ж установила зв’язок із Босуеллом.

— А чому ви раніше не намагалися це зробити? Адже пластина у вас досить давно?

— Ми намагалися, — відповіла Еліза, випередивши Гумбольдта. Її голос усе ще звучав надтріснуто. — Але для деяких контактів потрібно чимало часу. Іноді це вдається тільки в певні дні чи години. — Втомлена посмішка з’явилася на її обличчі. — Боюся, що все це дуже далеко від точних наук.

— Ні, моя люба, — Гумбольдт усміхнувся жінці. — Ніяка це не наука, а звичайнісінька магія.

— А де зараз Босуелл? — запитав Оскар.

— Точно сказати важко, — відповіла Еліза. — Десь у Перу. Контакт був нетривалим, а видіння — дуже нечітким. Я бачила лише гори й бездонну ущелину. Але я певна, що як тільки ми будемо ближче до нього, то я зумію дізнатися значно більше.

Гумбольдт поставив книгу на полицю й повернувся до співрозмовників.

— У всякому разі — це вже прогрес. Адже ми виходимо з того, що частина пластин потрапила до інших рук, і напевно знайдуться заповзятливі люди, які негайно вирушать до Перу на пошуки чудес, зафіксованих Босуеллом. Але те, що Еліза зможе встановити контакт з цією людиною, дає нам істотну перевагу.

— Що ви хочете цим сказати?

— У ході контактів ми зуміємо визначити, де саме він перебуває і що з ним відбувається. Можливо, за вимогою тієї самої телепатії ми навіть зуміємо послати йому звісточку.

— Тільки за умови, що він залишиться живим. — Вона стурбовано насупилась. — Те, що я бачила, виглядає не дуже підбадьорливо.

— Це ще одна причина поквапитися, — мовив Гумбольдт. — Для успіху нашої експедиції така людина, як Босуелл, — безцінна знахідка. Уявляєте, що йому довелося побачити!

Настрій ученого змінився — тепер він весь сяяв, передчуваючи майбутній успіх. Зрештою Гумбольдт підійшов до скляної вітрини й відкоркував пляшку вина.

— Хочу підняти келих за успішний початок нашої експедиції, — проголосив він, але не встиг навіть умочити губи, як перед парадним входом загриміли бруківкою кінські копита. Гумбольдт скинув кущистими бровами й поглянув поверх окулярів у вікно.

До будинку підкотив старомодний екіпаж. Кучер, зіскочивши з передка, почав знімати із зап’яток багаж, а за склом екіпажа промайнув жіночий силует.

У цю мить Гумбольдт вигукнув:

— Ну, нарешті! Довго ж вона добиралася!

Голова молодої дівчини була пов’язана світлою дорожньою косинкою, з-під якої вибивалися біляві пасма. У неї було довгасте обличчя з високими вилицями і напрочуд біла шкіра. І на вигляд вона була така, ніби рідко виходила на свіже повітря. Витончений вигин брів і твердо окреслена лінія губ свідчили про шляхетне походження юної пані.

Не мій типаж, посміхнувся Оскар, але обличчя досить цікаве, щоб привертати погляди чоловіків. На дівчині були ясно-блакитне плаття й білі прюнелеві черевички, що ніби підкреслювали її неприступний вигляд. Вона з тих берлінських штучок, на яких Оскар іноді задивлявся на вулицях, завжди отримуючи у відповідь зневажливі погляди.

Супроводжуючи пана Гумбольдта, він вийшов на ґанок і поспішив до молодої особи. Оскар хотів був привітатися, але тут їхні погляди зустрілись. Очі в дівчини були такими ж світлими і твердими, як у Гумбольдта, а дивилась вона ніби крізь нього.

Оскар проковтнув язика.

— Добридень, дядечку, — привітала вона Гумбольдта, не звертаючи ніякої уваги на Оскара. — Сподіваюся, що не надто затрималась. На жаль, у мене не було часу, щоб відправити телеграму.

— Ми з нетерпінням чекали на тебе, Шарлотто, — відповів Гумбольдт. — Як пройшла поїздка?

— Як завжди, — відповіла дівчина. — Мені її цього разу здалося, що кучер зумисне прокатав мене по всіх ямах і вибоїнах, які тільки знайшлися між Хейліґендаммом і Берліном. Чекаю не дочекаюся, коли можна буде перевдягтися. — Вона знову ковзнула поглядом по нерухомій постаті Оскара і все-таки запитала: — А це, власне, хто?

— Мій гість. Дуже обдарований молодий хлопець, котрого я подумую взяти до себе в помічники. Я сподіваюся, він виявиться не зайвим у нашій маленькій експедиції. Оскаре, знайомся, — це моя племінниця Шарлотта!

— Дуже приємно!

Прагнучи блиснути манерами (адже їй зовсім не обов’язково знати, що він виріс на вулиці), Оскар ступив крок уперед і з глибоко серйозним виглядом простягнув дівчині руку. Але юна особа проігнорувала його жест.

— Отже, це твій новий слуга? Де ти його відкопав? У нього надійні рекомендації?

Злива запитань змусила Гумбольдта усміхнутися.

— Можливо, його рекомендації не з найблискучіших, але я майже впевнений, що він той, хто нам справді потрібний. До того ж, в експедиції не обійтися без ще одного чоловіка… Послухай, чом би нам не зайти і не продовжити розмову у вітальні?

— Із радістю, дядечку! — промовила дівчина і, вже піднімаючись сходами, холодно кинула Оскарові: — Мої валізи — до мансарди, це нагору сходами і праворуч. І акуратніше, вони хоч і старі з вигляду, але дуже дорогі. Не хотілося б, аби на них з’явилися подряпини!

Оскар лишився на місці, як громом приголомшений. Яка надута принда! Гумбольдт нічого не розповідав про племінницю, і ні словом не згадав про те, що вона теж візьме участь в