Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Але тепер дещо почало вияснятися. У них були особливі плани щодо нього.

У диму курильниць Босуеллу вдалося розрізнити нечіткі контури самотньої фігури. Вона поволі розгойдувалася, немов у трансі, і видавала низькі, гугітливі й переливчасті звуки. Ця істота співала.

Гаррі примружився, щоб краще бачити. Вона була на голову нижча, ніж він сам, і мала надзвичайно довгі кінцівки. На широких плечах сиділа велика голова з довгим дзьобом. Не носом, а саме дзьобом. Ритмічні рухи фігури трохи розвіяли завісу диму, після чого істота зробила кілька танцюючих рухів і підійшла ближче.

Тепер Босуелл зміг переконатися, що тіло цього неймовірного створіння повністю вкрите синяво-чорним пір’ям. Воно було схоже на гігантського ворона, з тією різницею, що очі в нього були не воронячі, а круглі й янтарні, як у сови. У жовтогарячій, завбільшки з блюдце, райдужній оболонці відбивалася печера з усім, що в ній було.

Від вигляду цих очей у Гаррі Босуелла мимоволі вихопився вигук жаху. Істота різко повернула дзьобасту голову до нього. Заклякла на мить, потім розпрямила широкі крила і, рухаючись короткими стрибками по спіралі, почала наближатися.

— Ні, ні, — тільки і зміг пробелькотіти Босуелл. — Йди геть, згинь, не чіпай мене!

Істота кілька разів пролетіла зовсім близько, видаючи хрипкі каркаючі звуки, і нарешті зупинилася. Оперення її, просякле димом, злегка куріло, немов нона прибула прямісінько з пекла.

— Що тобі треба від мене? — запитав Босуелл, з усієї сили намагаючись не піддатися паніці. — У мене нічого немає, мені нічого тобі дати, ви все у мене відібрали.

Жахливий птах виразно нахилив голову.

— Наві.

Звучало, як клекотання стерв’ятника, але це, поза всяким сумнівом, було слово.

— Що?

— Наві.

Голос у істоти був старечий, надтріснутий.

— Ти… ти вмієш говорити?

Істота показала кінцем крила спочатку на Гаррі, а потім на його ліве око.

— Наві хава.

— Око?

Босуелл заціпенів. Неймовірно, але він зрозумів те, що говорила істота. Це була кечуа, стародавня мова імперії інків, яка в Андах править за щось подібне до англійської у європейців.

— Канкуна наві хава!

— Око в небі? Що ти хочеш цим сказати? Істота потягнулася до свого стегна, а потім скинула вгору руку, в якій раптом виявився кинджал.

— Що? Почекай!.. Що ти хочеш зробити?!

Він рвонувся, намагаючись розірвати пута. Але тонкі ремінці глибоко врізалися в тіло, не поступаючись ні на міліметр.

— Послухай, адже я не зробив тобі нічого поганого. Будь ласка, збережи мені життя, а я обіцяю тобі…

Кинджал блиснув, і Босуелл відчув короткий різкий біль. Він поглянув униз — і побачив, що вістря розітнуло подушечку його пальця. З ранки виступила крапля крові, ковзнула по пальцю, за нею друга, третя. Істота підставила під його руку глиняну посудину, щось подібне до блюдця, і стала збирати кров у неї. Потім посудина змінилася іншою, але тривало це недовго — саме стільки, скільки потрібно, щоб дно блюдець покрилося тонким шаром червоної рідини.

Коли кров зупинилася сама по собі, істота виявила задоволення. Вона підійшла до Гаррі на відстань простертої руки, при цьому її дзьоб майже торкнувся кінчика носа фотографа. Палаючі янтарні очі проникли прямо в Босуеллів мозок.

— Канкуна наві хава, — долинули до нього знайомі слова.

Шарлотта прокинулася миттєво, ледве до неї донісся незвичний звук. Джерело звуку було в саду, і найбільше схоже було на глухий стогін.

Вона підхопилася, пробігла до вікна й відчинила його. Дорогою вона кинула швидкий погляд на годинник і помітила, що час перевалив далеко за північ. Дощ недавно закінчився, і крізь просвіти в рваних хмарах пробивалося сріблясте місячне світло.

У цю мить хтось чхнув. Прямо під її вікном.

Перехилившись через підвіконня, Шарлотта помітила в кущах скоцюрблену фігуру в твідовій куртці й капелюсі.

Оскар!

Вона насупилась. Що цей хлопець робить уночі в саду?

Шарлотта запалила гасову лампу, встромила ноги в хатні туфлі й вийшла з кімнати. Намагаючись ступати якомога тихіше, вона попрямувала до сходів. На стінах, як збожеволілі привиди, стрибали тіні від лампи.

Вона дісталася до кухні, відшукала в потайній шухляді ключа і спустилася до підвалу-лабораторії, яку знала, як свої п’ять пальців. Їй доводилося бувати тут ще зовсім маленькою дівчинкою. І щоразу, як вона бачила дивовижні прилади, її охоплювало благоговіння.

Але не сьогодні.

Вона повернула ключ у замку і штовхнула непіддатливі двері. По той бік дверей її вже чекала Вілма. Дуже збуджена, ківі бігала по лабораторії і засмучено квоктала.

— Ну що, моя хороша? — прошепотіла Шарлотта. — Що тебе так засмутило? Ти теж помітила цього нічного приблуду?

Ківі коротко пискнула, потім помчала вперед, стукаючи кігтями по кам’яних плитах, і сховалася в темряві. Шарлотта підняла лампу, освітлюючи шлях у дальню частину приміщення. І абсолютно не злякалася, коли в стіні відкрився лаз, зроблений її дядечком для Вілми, і через нього, крекчучи й постогнуючи, протиснулася забрьохана й брудна з голови до ніг фігура.

Оскарів вигляд, прямо скажемо, змушував бажати кращого. Промоклий наскрізь і стукаючи зубами від нестерпного холоду, він трохи проповз на животі і, підвівшись на превелику силу, прихилився до стіни. Обличчя його вкривали численні садна і синці, нижня губа тріснула, напухла і кровоточила, а одежу й