Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр
Оскар схопився і заходив по кімнаті. Хіба він схожий на божевільного? Тут, у Берліні, у нього є все необхідне. Житло, хай і злиденне, улюблені книги, друзі-приятелі. Він не такий уже поганий кишеньковий злодій, на життя вистачає. І, крім того, у нього є дещо таке, чого йому не можуть дати ні пан Гумбольдт, ані Шарлотта Рітмюллер, — воля. Він може робити що завгодно і коли завгодно, тут він сам собі господар. Тільки тепер він по-справжньому оцінив цей безцінний дар, який ледве на обміняв на порожню ілюзію.
Питається: чому Гумбольдт вибрав саме його, а не когось іншого? Напевно в нього знайдуться досвідченіші помічники, а про слуг і говорити не доводиться. Що він взагалі тут робить?
Оскар закляк на місці.
Все, жереб кинуто. Він нікуди не їде.
Через густу пелену хмар сутінки майже миттєво перейшли в ніч. Оскара охопила туга. Що зараз поробляють його товариші? Чи згадують його? Сьогодні п’ятниця — день, коли вони влаштовували так звані «клубні зустрічі». У нього не було часу навіть попрощатися з друзями, і вони напевно досі впевнені, що з ним трапилося якесь лихо. Його, мабуть, намагалися розшукати, але це, звичайно ж, ні до чого не привело.
Він поглянув на стінний годинник — за п’ять хвилин восьма. А що, коли ненадовго відлучитися і збігати в центр? Повідомити друзів про те, що живий-здоровий, перехилити пару кухлів пива, заглянути до своєї старої нори? Як він знудьгувався за своїми книжками! Смішно звичайно, але їхні герої ніколи не відчували сумнівів. Для них усе було ясно і зрозуміло. Вони рухалися до своєї мети, як сталева куля котиться похилою площиною, долаючи будь-які нерівності й перешкоди. Авжеж, він-бо не герой, а лише неосвічений вуличний підліток, що потайки мріє стати героєм…
Щоб ніхто не помітив його відсутності, він сунув під ковдру кілька подушок — так, що з боку це виглядало так, ніби він спить, укрившись із головою. Потім він погасив світло і виліз у вікно.
Тихо, як кіт, він спустився вниз по водостічній грубі. У вітальні ще горіло світло. Оскар побачив Гумбольдта, який, сидячи за столом, настроював примхливий лінгафон. Еліза й Шарлотта сиділи поряд, жваво розмовляючи.
Він щасливо приземлився на грядку з тюльпанами, обтрусив землю зі штанів і, пригнувшись, перебіг до тієї частини огорожі, яка виходила на вулицю. Світло з вітальні довгою смугою лежало на газоні. Тепер можна не хвилюватися — його відсутності ніхто не помітить.
Раптом він відчув якийсь рух у густій траві, зовсім поруч. Вілма! Цей дивовижний птах, укритий замість пір я чимось схожим на вовну, біг урівні з ним, схиливши довгодзьобу голову набік і немов цікавлячись — що він зробить наступної хвилини. Нарешті він видав допитливий звук: щось подібне до «Е-ек?»
— Тихше, ти! — Оскар мимоволі зупинився і присів навпочіпки перед ківі. — Не видавай мене, будь ласка!
Але птах і далі верещав і тупотів по землі сильними пазуристими лапами.
— Ти питаєш, що я тут роблю? — промовив Оскар. — Я тікаю, та й годі!
Він простягнув руку й обережно погладив птаха по голові. Сердитий писк відразу змінився утробним воркотанням.
— Навіть не вмовляй, — сказав Оскар. — Я вже вирішив, і все одно не передумаю. Це не мій світ, розумієш? Я тут як п’яте колесо до воза. І для всіх буде краще, коли я просто зникну.
Вілма пискнула, неначе зрозуміла кожне слово.
Оскар усміхнувся. За ці дні він устиг звикнути до птаха, немов знайшов у ньому рідну душу. По суті, він теж був тут чужий, гостем з іншого світу.
— Прощавай, подружко, — сказав він і погладив її востаннє. — Гарненько наглядай за всіма і не проґав злодія. Гаразд?
Вілма непорушно дивилася на нього круглим темним оком.
Він випростався, вхопився за нижній сук молодого дуба й підтягнувся. Потім перебрався на наступну гілку й поповз по стовбуру вгору.
Опинившись урівні з гребенем кам’яної стіни, Оскар перебрався на неї. Кинув останній погляд на будинок, на маленьку ківі в траві біля огорожі і зістрибнув у темряву по той бік.
10Гаррі Босуеллу знадобилося чимало часу, аби зрозуміти, де він опинився.
Поступово очі звикли до темряви. Слабкі полиски світла відбивалися від вологих кам’яних стін. Якась печера або грот. Звуки від падіння крапель відбивалися гучною багатократною луною. Час від часу з глибини печери налітав холодний протяг, приносячи з собою запах диму чи горілого.
Оглядівшись, він зрозумів, що світло падає згори, цідячись через отвір у скелі. Блідий промінь вихоплював із сутіні якусь подобу вівтаря, оточеного безліччю загострених сталагмітів. На вівтарі диміло кілька курильниць. Пориви протягу підхоплювали білястий дим, звивали його в джгути, які утворювали химерні узори й фігури.
— Еге-ге-гей!
Його голос лунко прокотився печерою і затих удалині.
— Є тут хто-небудь?
— …Небудь… небудь… небудь, — підхопила луна.
Він спробував поворухнутися, але з цього нічого не вийшло. Він стояв абсолютно прямо, спиною до стовпа, що якимсь чином був умурований у кам’яну підлогу печери. Його руки і ноги стягували тонкі й неймовірно міцні сиром’ятні ремінці, що врізалися в шкіру зап’ясть і кісточок. Про те, щоб звільнитися, не могло