Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Тим часом Вандербілт схопив указку з бамбука, підійшов до детальної карти Південної Америки й постукав кінчиком указки в околицях Анд. Усі шістнадцять редакторів, із Максом включно, здригнулися.

— Перу, — сказав містер Вандербілт, спрямувавши холодний погляд прямо на Макса. — Це ваша сфера відповідальності.

Макс миттю відчув недобре. Навіть у залі начебто стало жарко.

Щоб зібратися з думками, він втупився очима в карту. Вся частина Американського континенту, що лежала на південь від екватора, належала до його обов’язків. «Ґлобал Експлорер» був щотижневим журналом, присвяченим різним галузям природничих наук. У ньому друкувалися статті про експедиції до віддалених куточків Землі, про останні досягнення медицини й технічного прогресу, про відкриття в галузі зоології та ботаніки. Не існувало тем, які не висвітлював би журнал, що прагнув робити це цікаво і водночас науково достовірно. Правда, іноді траплялися в ньому статейки, які трохи згодом виявлялися чистої води міфами, але читачі просто обожнювали історії про невідомих морських чудовиськ, динозаврів, що зуміли дожити до наших днів, і таємничих снігових людей з гімалайських вершин. Усій цій нісенітниці «Експлорер» незмінно приділяв увагу, але разом із тим тут друкувалися серйозні доповіді про результати дослідження залишків стародавніх високорозвинених культур і загадкових імперій далекого минулого.

Проте останнім часом у видавничому світі з’явилися нові віяння. У Вашингтоні було засновано нове географічне товариство, яке хвастовито іменувало себе найбільшим у світі, а його щомісячний журнал «Нешнл Джіоґрефік» стрімко набирав популярність і претендував на те, щоб відібрати читачів у «Ґлобал Експлорер».

У Макса пересохло в горлі. Він ковтнув слину, а потім обережно поцікавився:

— А що, власне, з Перу?

— Коли ви востаннє чули про Босуелла?

Макс здивувався. Гаррі Босуелл був фотографом, який за дорученням «Ґлобал Експлорер» обстежував Андський регіон. Його експедиція тривала вже більше року. Через певні проміжки часу він складав звіти про свою мандрівку й надсилав їх разом із фотографіями до Нью-Йорка. Досі всі його звіти приходили із завидною регулярністю, але ось уже три місяці від нього не було звісток. Ані листів, ані посилок із негативами, ані телеграм.

Аж тепер Макс запідозрив, про що, власне, піде мова на сьогоднішній нараді, і спробував відновити в пам’яті дату надходження останнього Босуеллового звіту.

— У грудні минулого року, — нарешті сказав Макс, і його голос затремтів. — Він надіслав кілька знімків високогірних плато й ущелин неподалік чилійського кордону. Справді, сенсаційний матеріал. У лютому ми опублікували статтю на його основі.

— А з того часу?

— Цілковита мовчанка, — довелося визнати Максові. — Я кілька разів намагався зв’язатися з ним телеграфом через своїх представників у Лімі, але безрезультатно. Складається враження, що Босуелл безслідно зник. Я хотів почекати ще хоча б місяць, і лише після цього подати офіційну заяву владі. — Він поморщився. — Може, ви, сер, маєте якісь новини?

Не завдавши собі клопоту відповісти йому, Вандербілт вернувся на місце, дістав звідкись шкіряну сумку й недбало кинув її на стіл. Сумка була потерта, уся в плямах, і мала такий вигляд, ніби останні півроку пролежала на дні Гудзону.

Макс перестав дихати. Поза всяким сумнівом, це була Босуеллова сумка-кофр, виготовлена на замовлення в Нью-Йорку в майстернях однієї дуже відомої фірми. Він пам’ятав, з якою гордістю фотограф показував йому своє придбання напередодні відплиття на південь Америки. Грязь, засохлий мул, якісь рослинні волокна посипалися на стіл. Газетний магнат дістав носову хусточку, ретельно витер пальці і лише після цього розщібнув замки.

— Три дні тому мені прислали це з Ліми, — пояснив він, гидливо торкаючись до задубілої від вогкості шкіри. — Якийсь час сумка фігурувала на тамтешньому чорному ринку, поки пильний посередник не помітив на цій речі наш фірмовий знак. — Він повчально постукав пухким пальцем по літері «X» і напису навколо неї. — Він зв’язався з нашим агентом, і той повів від мого імені перемовини про ціну. Сума, яку за неї заправили, виявилася астрономічною. Ви навіть уявити собі не можете, скільки нам довелося за неї викласти.

— А Босуелл?

— Жодних слідів. Відомо лише те, що він зупинявся в ущелині Колка. Я маю намір найближчим часом відрядити туди групу тямущих людей, яка й займеться пошуками.

Здивовано підвівши брову, Макс запитав:

— Що ж такого особливого в цій сумці, якщо ви відвалили за неї цілу купу грошей? На мій погляд — непотрібний шматок старої шкіри. Щось подібне я купив би тільки для того, щоб до смерті налякати дружину.

Жарт не викликав ніякої реакції. У залі як і раніше стояла тиша, яку переривало лише стримане покашлювання.

— Річ у тім, що ви втратили нюх, — уїдливо сказав Вандербілт. — Мене цікавила не оболонка, а вміст. Вам хіба не цікаво дізнатися, чим займався Босуелл напередодні свого зникнення?

Бос нагородив Макса Пеппера двозначною посмішечкою, в якій одночасно проступали перевага й осуд.

— Так, але…

Вандербілт запустив лапу у внутрішнє відділення сумки й витяг звідти чотири помітно пошкоджені мідні пластини. Фотографічні пластини із зображеннями!

Макс подався вперед, але зі свого місця не зумів нічого розгледіти. Тоді бос, зберігаючи непроникний вираз на обличчі, передав дві пластини тим із співробітників, які сиділи ліворуч від проходу, і ще дві — тим, що сиділи праворуч. Після чого почав стежити за їхньою реакцією.

І вона не змусила на себе чекати.

У залі почулися здивовані вигуки, важке сопіння, скрипіння шкіряних сидінь і стукіт відсовуваних стільців. Жоден із присутніх не залишився на місці, включаючи й Макса Пеппера. Ці солідні люди в темно-синіх костюмах, накрохмалених сорочках із запонками на манжетах, у виблискуючих окулярах і з акуратно підстриженими бородами товпилися, немов школярі, відштовхуючи один одного, щоб устигнути першими поглянути на те, що потрапило в об’єктив Босуеллового апарата. Макс і собі спробував прорватися в перші ряди, але змушений був відступити.