Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

class="book">Та зрештою йому вдалося заволодіти однією з пластин. Він підніс її до очей, повернув під потрібним кутом до світла, і одразу перед ним проступило виразне зображення.

Вдивившись у нього, Макс опустився на перший-ліпший стілець і чимало часу просидів мовчки, уставившись очима прямо перед собою.

5

Із заціпеніння його вивів голос містера Вандербілта:

— Приголомшливо, Максе, чи не так?

Максів розум судорожно намагався знайти хоч якесь пояснення побаченому, але безрезультатно.

— Ви певні, що це не підробка? — хрипко видавив він. — Може, якийсь оптичний трюк, щоб поводити нас за носа?

Вандербілт знизав плечима.

— Якщо це так, то ми маємо справу з дуже гарною підробкою, — відповів він. — У будь-якому разі, це чудовий матеріал для журналу. Але ще важливіше — знайти Босуелла. Тільки він зможе пояснити, що зображено на фотопластинах. І я хочу, щоб ви, Максе, зайнялися цим особисто.

Макс підвів голову. Ось воно що!

— Я… мені доведеться вирушити до Південної Америки?

— Саме так. І що швидше, то краще. Даю вам двадцять чотири години на підготовку і збори. Квиток на ваше ім’я вже замовлено. З Нью-Йорка до Сан-Франциско — потягом, далі пасажирським судном до Ліми. Сподіваюся, що ви не залишите нас без регулярних звітів.

— Але ж це неможливо! — запротестував Макс. — Я видавничий редактор, а не якийсь там авантюрист. Я не маю ані найменшого уявлення про те, як організувати подібну справу, не знаю мови, побуту і звичаїв індіанських племен, що населяють високогір’я Перу. І навіщо цей поспіх? Гадаю, ми повинні ще раз усе спокійно обговорити, а вже потім…

У міру того, як він наближався до кінця цієї тиради, у його голосі лишалося все менше впевненості. Тим часом гамір у залі вщух, і погляди присутніх звернулися до нього.

— Причина поспіху, мій дорогий Пеппере, полягає ось у чому, — Бос набундючився, зробившись схожим на розсердженого індика. — У мене є підстави припускати, що в цій справі ми зіткнемося з найзлішим із наших ворогів.

— Ви маєте на увазі «Нешнл Джіоґрефік»?

Вандербілт заперечливо похитав головою.

— Гірше. Нам вдалося з’ясувати, що всього фотографічних пластин було п’ять. Через прикрий випадок одна з них вислизнула з наших рук. Її було продано якійсь особі, яка всім вам добре відома тим, що постійно завдає нам різних неприємностей. Цю людину звуть… — він зробив багатозначну паузу, — Карл Фрідріх фон Гумбольдт!

Почулися вигуки здивування, супроводжувані лайкою і прокльонами. Кожен тут добре знав людину, яка, з чуток, була незаконнонародженим нащадком великого Александра фон Гумбольдта і в той же час неймовірно успішним мандрівником та дослідником. Останніми роками він показав себе стійким і досвідченим супротивником тих, хто працював на «Ґлобал Експлорер». Якщо десь відкривали новий клаптик землі, знаходили невідоме плем’я чи сліди зниклої цивілізації — Гумбольдт опинявся там набагато раніше за всіх інших, було то на Мадагаскарі, на Тасманії чи на острові Пасхи. Він об’їздив і пішки обійшов Гренландію, Індію, Афганістан і гори Гіндукушу. Ця людина мала несхибне чуття і невситиму жадобу до пригод.

У цьому, звичайно, не було б нічого поганого, коли б він обмежувався тільки дослідницькою діяльністю. Але Гумбольдт, крім усього іншого, широко публікував огляди, статті, звіти і свої подорожні нотатки, і «Нешнл Джіоґрефік» виявляв жваву цікавість до цих публікацій.

— Тепер ви розумієте, мій дорогий Пеппере, що чинник часу в цьому випадку відіграє виняткову роль. Якщо Гумбольдт уже пронюхав про цю справу, то не можна гаяти жодної години.

— Коли він справді знає про це, то причин посилати в цю труднющу експедицію таку людину, як я, ще менше. Гумбольдт — справжній дослідник, наполегливий, цілеспрямований і абсолютно непередбачуваний. У змаганні з таким супротивником у мене просто не залишиться шансів на успіх.

— Я й не говорив, що ви вирушаєте самі, — заперечив Вандербілт. При цьому на його лисніючому обличчі промайнула посмішка. — Вас опікуватиме людина, здатна в усьому протистояти Гумбольдтові. Вона чудово орієнтується в будь-якій місцевості і розуміється на засобах оборони й нападу. Я звертаюся до неї, коли йдеться про особливо делікатні речі, позаяк ця персона воліє працювати таємно. Її ім’я — міс Волкріс Стоун.

— Жінка? — Макс вирішив, що він недочув.

— Цілком правильно, — Вандербілт зчепив руки за спиною і став вдивлятися у вікно, за яким розстилалася панорама Центрального парку. — Міс Стоун уже багато років підтримує зі мною ділові стосунки. І якщо вам досі не доводилося чути про неї, то з однієї простої причини: у цьому не було потреби. Але можете повірити мені на слово: у своїй справі вона — краща з кращих.

Макс мовчав, не знаходячи слів. Незважаючи на те що йому доводилося вдавати, ніби босова пропозиція йому цікава, глибоко в душі він гарячково шукав хоч якоїсь зачіпки, яка дозволила б йому виплутатися з цієї ідіотської ситуації, не скомпрометувавши себе. Він був міською людиною, домувальником. Йому подобалося писати й розмірковувати про далекі країни, але поїхати туди самому — це просто не вкладається в голові. Змалечку він ненавидів усякі переїзди та зміни місць. І зараз він сушив голову над тим, яку причину відмови бос міг би визнати за переконливу.

Проте хвилини спливали, а на думку йому нічого не наверталося. Врешті-решт, Макс не витримав і розгублено промимрив: «Ну, якщо ви вважаєте, що це конче треба…»

Газетний магнат засміявся і важко ляснув його між лопаток:

— Нічого іншого я й не чекав від вас, Пеппере! Бажаю успіху! Після вашого щасливого повернення ми обговоримо питання про істотне підвищення вашої платні.

6

Перуанські Анди, кілька днів по тому