Місто заклиначів дощу - Томас Тімайєр

Оскар, який зручно влаштувався в глибокому кріслі з підголівником і цілком заглибився у «Життя тварин», перелякано одірвався від книги.

— Ні!!!

Гумбольдт підвівся зі свого стільця і занепокоєно поспішив до Елізи. Стіл, який йому довелося обійти, був завалений картами й документами, необхідними в дорозі. Йшли останні приготування до майбутньої експедиції.

Минулі дні були особливо напруженими. Оскару доводилося виконувати купу доручень ученого і супроводжувати його під час поїздок за спеціальним спорядженням та устаткуванням. За цей час він устиг забути, ким він був раніше і звідки він родом.

Але тепер збори закінчувались. Незабаром вони вирушать у дорогу, а Оскар все ще не прийняв остаточного рішення.

Гумбольдт гладив Елізу по руці, намагаючись її заспокоїти. Він хотів узяти пластину з її рук, але вона так учепилася в неї, що гострий край металу врізався в шкіру, виступили краплі крові. Оскар поспішно відклав книгу й кинувся до них.

— Прошу тебе, відпусти! — Гумбольдтів голос звучав м’яко, але наполегливо. — Поверни її, будь ласка, на місце.

Проте його слова не подіяли. Жінка тремтіла всім тілом.

— Елізо! — промовив учений майже суворо. — Негайно віддай її мені!

Нарешті вона почула. Еліза підвела голову; невидющий погляд жінки був спрямований удалину.

— Що з тобою? Тобі було видіння? Вона ледве помітно кивнула у відповідь.

— Пластина?

Ще один кивок. Тим часом на столі вже утворилася маленька калюжка крові.

— Ти повинна відпустити пластину! Перерви контакт, я наказую тобі!

Поволі, немов для цього потрібні були всі її сили, Еліза розтискала пальці. Фотографічна пластина зі стуком упала на стіл.

— Оскаре, хустинку, швидше!

Оскар метнувся до сусідньої кімнати й повернувся із серветкою з обіднього столу.

— Що ти бачила? — Гумбольдт швидкими рухами туго сповив поранену руку жінки. — Це пов’язано з пластиною?

Еліза заперечливо похитала головою. Вона все ще виглядала абсолютно далекою від світу: очі широко розплющені, м’язи напружені, вціліла рука дрібно тремтіла.

— Схоже, вона хоче щось написати, — сказав Оскар. — Може, вона просить олівець і папір?

— Можливо, твоя правда. У спостережливості тобі не відмовиш. — Гумбольдт підійшов до письмового столу, дістав олівець і папір і поклав перед Елізою.

Рука жінки відразу схопила олівець і стала заповнювати аркуш якимись знаками. На папері спочатку з’явилися незрозумілі символи: карлючки, гачки, хвилясті лінії. Але поступово з цього хаосу почали проступати літери — «Б», потім «О» і «С».

Оскар здивовано поглянув на Гумбольдта, але той лише розвів руками. На лобі в нього з’явилася жорстка складка: він напружено міркував, не зводячи очей з паперу, по якому немов повзли зграї мурашок.

Нарешті Еліза завмерла. Її рука повисла, а в очах знову з’явився осмислений вираз.

Оскар тим часом намагався розібрати те, що було написано на аркуші. Серед багатьох беззмістовних знаків чітко виділялося слово. Він вимовив його вголос: «Босуелл».

— Гаррі Босуелл? — видихнув учений.

— Хто це?! — Оскар здивовано втупився очима її нього. — Ви його знаєте?

Гумбольдт задумливо кивнув.

— Якщо йдеться справді про нього. Він фотограф, репортер нью-йоркського журналу «Ґлобал Експлорер». Доволі нахабний тип, але в мужності йому не відмовиш. Я зустрічався з ним кілька років тому. Він цілком міг брати участь в експедиції до Анд, це якраз у його дусі. Ти його бачила?

Еліза все ще була під враженням від свого видіння. Її очі гарячково блищали.

— Гаррі Босуелл. Це ім’я мені назвали духи. — Голос жінки звучав стомлено. — Він ускочив у велику біду.

— Розкажи нам про це.

— Його тримають десь у полоні. Він… він намагався звільнитися. Йому вдалося зробити отвір у підлозі, і він зміг вибратися звідти… Боги, яка безодня! Глибше, ніж усе, що я коли-небудь бачила!.. — Еліза раптом судорожно схопила руку Гумбольдта. — Він видирався по нижній частині якоїсь дерев’яної конструкції, потім зумів дістатися до моста… І тут його помітили. Так-так, вони знову його зловили… потворні обличчя, як у птахів. Сутулі, приземкуваті, більше схожі на тварин, ніж на людей…

Її очі розширилися, немов від спогаду про пережитий жах.

— А потім? — наполягав Гумбольдт. — Що трапилося потім?

Еліза труснула головою.

— Контакт урвався. Я його втратила. Мені дуже шкода…

Вчений обережно погладив її по волоссю.

— Усе добре, Елізо. Нема про що тут жаліти, — промовив він м’яко. — Досить і того, що ти здатна встаовлювати контакт. Це навіть більше, ніж можна було чекати.

Оскар просто вмирав із цікавості і збудження.

— Контакт? Що це означає? Що трапилося з Елізою, і хто він такий, цей Босуелл?

— Не варто так турбуватися, — сказав Гумбольдт. — Те, що ти бачив — усього лише вияв особливих Елізиних здібностей, про які я тобі говорив.

— Та сама телепатія?

— Так.

Учений підійшов до книжкової полиці й вийняв товсту книгу в шкіряній оправі. Якийсь час він переготав сторінки, потім поклав розгорнутий фоліант перед Оскаром і показав на заголовок: «Полтергейст, кульові блискавки і телепатія — знайомство зі світом неймовірного».

Телепатію звичайно вважають або казками, або підступами потойбічних сил, — пояснив він. — Але під час своїх експедицій я зустрічав чимало людей, наділених унікальними здібностями. Еліза — одна з них, можливо, найобдарованіша. Вона володіє даром контактувати з іншими людьми, навіть коли вони на іншому кінці світу.

— Це означає, що вона і цей Босуелл зустрілися в думках?