Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Деох закотив очі.

— Гаразд. Ту дівчину. Денну, Даянн, Даяне… чи як там вона себе тепер називає. Я її не чув і не бачив. Навіть порозпитував про неї трохи — і її вже цілий виток ніхто не бачив. Це означає, що вона, напевно, пішла з міста. Це для неї нормально. Вона так робить, коли тільки заманеться.

Я постарався нічим не виказати свого розчарування.

— Не варто було так себе обтяжувати, — сказав я. — Але все одно дякую.

— Я це робив не тільки для тебе, — зізнався Деох. — Я й сам до неї небайдужий.

— Та невже? — якомога нейтральніше промовив я.

— Не дивися на мене так. Я тобі зовсім не конкурент. — Він криво посміхнувся. — Принаймні не в цьому випадку. Може, я й не з вашої університетської братії, але бачу місяць ясної ночі. Мені вистачає розуму не пхати руку в один вогонь двічі.

Сильно зніяковівши, я відчайдушно постарався знов узяти під контроль вираз свого обличчя. Зазвичай я не допускаю, щоб на моєму лиці вільно відображались емоції.

— Отже, ви з Денною…

— Станчіон і досі збиткується з мене через те, що я упадав за дівчиною, удвічі молодшою за себе. — Він ніяково знизав широкими плечима. — Незважаючи на все це, я досі до неї небайдужий. Зараз вона передусім нагадує мені мою найменшу сестричку.

— Як давно ти її знаєш? — спитав я, зацікавившись.

— Я б не сказав, що дійсно її знаю, хлопче. Але зустрів я її… два роки тому чи що? Ні, не так давно, може, рік із хвостиком тому… — Деох провів обома руками крізь біляве волосся й вигнув спину, від душі потягуючись, а під тканиною його сорочки напружилися м’язи рук. Тоді він розслабився, гучно зітхнувши, і поглянув на порожній двір неподалік. — До цих дверей ще кілька годин не заходитиме багато людей. Зайди-но, дай старому привід посидіти й випити. — Він смикнув головою в бік шинквасу.

Я поглянув на Деоха — високого, м’язистого й засмаглого.

— Старому? У тебе ж досі при собі все волосся й усі зуби, хіба ні? Скільки тобі — тридцять?

— Ніщо не змушує чоловіка почуватися таким старим, як молода дівчина. — Він поклав руку мені на плече. — Ну ж бо, випий зі мною.

Ми пройшли до довгого шинквасу з червоного дерева, і він забурмотів, оглядаючи пляшки.

— Пиво спогад притлумить, а бранд — розпалить, але вино найкраще розрадить. — Він замовк і повернувся до мене, наморщивши лоба. — Як там далі, не пам’ятаю. А ти?

— Вперше таке чую, — сказав я. — Але Теккам стверджує, що з усіх алкогольних напоїв до спогадів пасує лише вино. Він говорив, що добре вино забезпечує ясність і зосередженість, але при цьому все ж дозволяє трохи втішатися спогадами.

— Згоден, — промовив він і, перебравши полиці, дістав пляшку, а тоді подивився крізь неї, піднісши її до лампи. — Поглянемо на неї в рожевому світлі?

Він узяв два келихи й відвів мене до усамітненої кабінки в кутку зали.

— Отже, ти вже досить давно знаєшся з Денною, — підказав я, тим часом як він налив собі й мені по келиху блідо-червоного вина.

Він притулився до стіни.

— Періодично. Чесно кажучи, досить рідко.

— Яка вона була тоді?

Деох роздумував над відповіддю кілька довгих секунд, сприйнявши моє запитання серйозніше, ніж я очікував. Він випив трохи вина.

— Така ж, — нарешті сказав він. — Гадаю, вона була молодшою, але не можу сказати, що зараз вона старша на вигляд. Вона завжди видавалася мені старшою за свій вік. — Він насупився. — Та ні, не старшою, а швидше…

— Зрілою? — підказав я.

Він хитнув головою.

— Ні. Не знаю, яке слово тут пасує. Це все одно що дивитися на великий дуб. Ним захоплюються не через те, що він старший чи вищий за інші дерева. У ньому просто є щось таке, чого немає в інших, молодших деревах. Складність, надійність, значущість. — Деох роздратовано насупився. — Трясця, це ж, певно, найгірше порівняння в моєму житті.

Я мимоволі всміхнувся.

— Приємно бачити, що не лише мені складно чітко описати її словами.

— З нею великої чіткості не доб’єшся, — погодився Деох і допив вино. Узяв пляшку й злегка торкнувся її шийкою мого келиха. Я випив його повністю, і він налив ще нам обом.

Деох повів далі.

— Тоді вона була такою ж невгамовною й дикою. І такою ж гарненькою, так само легко вабила око і вражала серце. — Він знизав плечима ще раз. — Як я вже сказав, вона в цілому не змінилася. З чудовим голосом, легконога, швидка на язик. Її з майже однаковим завзяттям обожнювали чоловіки й зневажали жінки.

— Зневажали? — перепитав я.

Деох подивився на мене так, ніби не зрозумів, про що я питаю.

— Жінки ненавидять Денну, — просто сказав він, ніби повторюючи те, що ми обидва вже знали.

— Ненавидять її? — Ця думка мене спантеличила. — Чому?

Деох вражено поглянув на мене, а тоді вибухнув реготом.

— Боже милостивий, ти таки нічогісінько не знаєш про жінок! — У звичайній ситуації я б наїжачився, почувши таке зауваження, але в Деохові не було ні краплі злоби. — Подумай-но. Вона гарненька й чарівна. Чоловіки юрмляться довкола неї, як олені під час гону. — Він легко змахнув рукою. — Жінкам це просто не може подобатися.

Я згадав, що Сім казав про Деоха менш ніж один виток тому: «Йому знову вдалося причарувати найкрасивішу жінку в цьому закладі. Його можна зненавидіти вже за це».

— Мені завжди здавалося, що вона зовсім самотня, — висловився я. — Можливо, річ саме в цьому.

Деох серйозно кивнув.

— Це цілком можливо. Я зовсім не бачу її в товаристві інших жінок, а з чоловіками їй щастить, як… — Він зупинився, силкуючись додуматися до якогось порівняння. — Як… трясця. — Він змучено зітхнув.

— Ну, сам знаєш, як кажуть: знайти правильну аналогію так само важко, як і… — Я зобразив обличчям задуму. — Так само важко, як і… — Я зробив невизначений жест рукою, наче хапаючись за щось.

Деох засміявся й налив ще вина нам обом. Я почав розслаблятися. Є такі товариські стосунки, які часто виникають хіба що між чоловіками, які билися з одними й тими ж ворогами й знали одних і тих же жінок.

— Тоді вона теж часто зникала? — спитав я.

Він кивнув.

— Без попередження, просто раптово зникала. Часом на один виток. Часом на кілька місяців.

— «Нема мінливіших речей за вітер і прихильність жінки», — процитував я. Я хотів, щоб слова прозвучали задумливо, але вони прозвучали гірко. — Є в тебе якісь здогади щодо цього?

— Я про це замислювався, — філософськи промовив Деох. — Почасти, думаю, річ у її