Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
— Сни риб, — відповів я. — І моряцькі пісні.
Арі вдоволено кивнула й сіла, зі звичною дбайливістю розгорнувши невеличку шматину й розклавши їжу. Я стежив за нею, а вона тим часом заходилася їсти, вмочаючи зелену квасолину в сіль, перш ніж її куснути. Вона наче й не постраждала, але визначити це у блідому місячному світлі було важко. Я мусив знати напевне.
— У тебе все гаразд, Арі?
Вона зацікавлено подивилася на мене, схиливши голову набік.
— Був великий вогонь. Дуже багато його проникло вниз, за решітку. Бачила?
— Святий Боже, так, — відповіла вона з круглими очима. — Він був повсюди, і всі землерийки з єнотами бігли хто куди, намагаючись вибратися.
— Тебе щось зачепило? — спитав я. — Ти обпеклася?
Вона з хитрим дитячим усміхом хитнула головою.
— Ой, ні. Воно не могло мене зачепити.
— Ти була недалеко від вогню? — запитав я. — Вдихнула хоч трохи диму?
— Нащо мені вдихати дим? — Арі подивилася на мене, як на простачка. — Весь Підниз зараз пахне котячою сечею. — Вона наморщила носик. — Тільки біля Низинки та в Підвалах не пахне.
Я трохи розслабився, але помітив, що на лаві засовалася Мола.
— Арі, мій друг може підійти?
Арі завмерла, тримаючи квасолину на півдорозі до рота, а тоді розслабилася й кивнула один раз — так завзято, що довкола неї закрутилося тонке волосся.
Я жестом підкликав Молу, і вона неквапом пішла до нас. Мене дещо бентежило те, якою вийде їхня зустріч. Я понад місяць обережно виманював Арі з тунелів під Університетом, в яких вона жила. Я побоювався, що негативна реакція Моли може злякати її і змусити повернутися під землю, де я не матиму жодних шансів її знайти.
Я показав рукою на те місце, де стояла Мола.
— Це — мій друг, Мола.
— Привіт, Моло. — Арі подивилася й усміхнулася. — У тебе сонячне волосся, як і в мене. Хочеш яблуко?
Мола старанно не виказувала обличчям жодних емоцій.
— Дякую, Арі. Не відмовлюся.
Арі підстрибнула й побігла туди, де яблуня нависла над краєм даху. Тоді кинулася до нас, а її волосся замайоріло за нею прапором. Передала Молі яблуко.
— У цьому всередині є бажання, — буденним тоном повідомила вона. — Кусай лише тоді, як точно знатимеш, чого хочеш. — Тут вона знову сіла й з’їла ще одну квасолину, обережно жуючи.
Мола ретельно оглянула яблуко, а тоді надкусила його.
Після цього Арі швидко доїла вечерю й зав’язала торбинку з сіллю.
— А тепер грай! — захоплено вигукнула вона. — Грай!
Я, усміхаючись, дістав лютню й легко провів пальцями по струнах.
На щастя, великий палець я пошкодив на тій руці, якою виконував акорди, а там він мав бути відносно невеликою проблемою.
Настроюючи струни, я подивився на Молу.
— Можеш іти, якщо хочеш, — сказав я їй. — Я б не хотів ненароком зіграти тобі серенаду.
— Ой, будь ласочка, не йди. — Арі повернулася до Моли з відчайдушно серйозним виразом обличчя. — У нього голос як гроза, а руки знають усі таємниці, сховані глибоко під холодною темною землею.
Молині вуста скривилися в усмішці.
— Гадаю, заради цього я можу залишитися.
Тож я грав їм обом, тим часом як угорі не припиняли розміреного обертання зірки.
— Чому ти нікому не сказав? — запитала мене Мола, коли ми пройшли дахами.
— Здавалося, що це нікого не обходить, — пояснив я. — Якби вона хотіла, щоб люди знали, що вона там, вона б, гадаю, сказала їм про це сама.
— Ти знаєш, про що я, — роздратовано сказала Мола.
— Я знаю, про що ти, — зітхнув я. — Але що доброго з цього б вийшло? Вона задоволена своїм становищем.
— Задоволена? — судячи з голосу, Молі в це не вірилося. — Вона обірвана й напівжива від голоду. Вона потребує допомоги. Їжі та одягу.
— Я ношу їй їжу, — сказав я. — І одягу їй теж принесу, щойно… — Я завагався, не бажаючи зізнаватись у своїй крайній бідності, принаймні не так багатослівно. — Щойно зможу це організувати.
— Навіщо ж чекати? Якби ти просто сказав кому-небудь…
— Атож, — саркастично відказав я. — Я певен, що Джемісон вибіг би сюди з коробкою шоколадних цукерок і периною, якби знав, що під його Університетом живе виснажена напівбожевільна студентка. Її б запроторили до Черепниці, і ти це знаєш.
— Не обов’язково… — Вона навіть не стала закінчувати, бо знала, що я сказав правду.
— Моло, якщо люди прийдуть її шукати, вона просто чкурне вниз, у тунелі. Її відлякають, а я втрачу будь-яку можливість їй допомогти.
Мола поглянула на мене, схрестивши руки на грудях.
— Чудово. Поки що. Але тобі доведеться згодом привести мене сюди ще раз. Я принесу їй дещо зі свого одягу. Він точно буде для неї завеликий, але він кращий за те, що в неї є.
Я хитнув головою.
— Не спрацює. Пару витків тому я приніс їй ношену сукню. Вона каже, що носити чужий одяг — це брудно.
Мола, здається, спантеличилася.
— Вона не скидалася на шалдійку. Анітрішечки.
— Може, її просто так виховали.
— Тобі вже краще?
— Так, — збрехав я.
— Ти трусишся. — Вона витягнула руку. — Ось, зіпрись на мене.
Добре закутавшись у новенький плащ, я взяв її під руку й неквапом пішов до Анкера.
Розділ шістдесят дев’ятий
Вітер і прихильність жінки
Протягом наступних двох витків новий плащ зігрівав мене під час періодичних походів до Імрі, де мені вперто не щастило знайти Денну. У мене завше була якась причина перейти річку: узяти в Деві книжку, пообідати з Трепом, пограти в «Еоліяні». Але справжньою причиною була Денна.
Кілвін продав решту моїх випромінювачів, мої опіки гоїлись, а мій настрій покращувався. У мене з’явилися гроші на такі розкоші, як мило та друга сорочка на заміну тій, яку я втратив. Того дня я пішов до Імрі по басалові ошурки, яких потребував для поточної роботи — великої симпатичної лампи з двома випромінювачами, які я залишив собі. Я сподівався виручити за неї чималі гроші.
Те, що я постійно купував матеріали для рукотворства за річкою, може видатися дивним, але річ була в тому, що купці біля Університету частенько користалися з лінощів студентів і підвищували ціни. Я вважав, що заради можливості заощадити пару гріш-другий можна й пройтися.
Покінчивши зі своєю справою, я попрямував до «Еоліяна». Деох стояв на своєму звичному місці, притулившись спиною до дверей.
— Я виглядав твою дівчину, — сказав він.
Роздратований тим, наскільки передбачуваним я маю видаватись, я пробурчав:
— Вона не моя
