Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Якщо ще хоч раз побачу когось із вас, то прикличу дещо гірше за вогонь і блискавку, — лиховісно сказав я, просуваючись до виходу з провулка. Маючи змогу заволодіти їхнім шукачем, я б не мусив боятися, що вони відстежать мене знову. Було темно, а в мене на голові був каптур плаща. Може, вони взагалі не знали, який я з себе.

— Дякую, пане, — пробелькотів він. — Клянуся, після цього ви нас більше ніде не побачите. Дякую…

Я опустив погляд на чолов’ягу, який упав. Я бачив одну його бліду руку на бруківці, але вона була порожньою. Я роззирнувся довкола, роздумуючи, чи він, бува, не впустив компаса. Ймовірно, він його сховав. Я підійшов ще ближче, затамувавши подих. Запхав руку йому в плащ, намацуючи кишені, але він навалився на плащ усім тілом. Я обережно взяв його за плече, повільно його пересунув…

Тут він приглушено застогнав й остаточно перекотився на спину сам по собі. Його рука безвільно плюхнулася на бруківку, стукнувши мене по нозі.

Мені б хотілося сказати, що я просто відступив на крок, знаючи, що високий чоловік погано володіє тілом і досі напівсліпий. Мені б хотілося сказати вам, що я зберіг спокій і з усіх сил постарався залякати їх ще більше чи принаймні сказав щось ефектне чи дотепне, перш ніж піти.

Але це було б неправдою. Насправді ж я побіг, як наляканий олень. Я пробіг майже чверть милі, а тоді мене зрадили темрява й власне засліплення — Я врізався в припін і боляче повалився на землю мішком. Я полежав там, весь у синцях, скривавлений і напівсліпий. Лише згодом до мене дійшло, що за мною ніхто не женеться.

Я сяк-так зіп’явся на ноги, лаючи себе за дурість. Якби я зберіг здоровий глузд, то, можливо, забрав би в них пошуковий компас і подбав про свою безпеку. Тепер же я мусив вжити інших заходів.

Я повернувся до Анкера, але коли я прийшов, у шинку було темно в усіх вікнах, а двері були зачинені. Тож я, напівп’яний і поранений, видерся до свого вікна, підчепив засув і потягнув… але воно не відчинилося.

Я не повертався до шинку так пізно, щоб доводилося лізти через вікно, уже щонайменше один виток. Невже петлі заіржавіли?

Упершись у стіну, я витягнув свою переносну лампу і ввімкнув на ній найтьмяніше світло. Лише тоді я побачив, що в шпарині у віконній рамі міцно щось засіло. Невже Анкер заклинив моє вікно?

Але торкнувшись цього предмета, я зрозумів, що він не дерев’яний. Це був складений багато разів папірець. Я витягнув його, і вікно з легкістю відчинилось. Я заліз усередину.

Моїй сорочці настав гаплик, але коли я зняв її й побачив, що під нею, мені стало легше на душі. Поріз був не надто глибокий — болючий і негарний, але не такий серйозний, як ті рани, коли мене відшмагали. Фелин плащ теж був розірваний, і це дратувало. Але підлатати його все одно було б легше, ніж мою нирку. Я подумки пообіцяв собі подякувати Фелі за те, що вона обрала добру товсту тканину.

Зашити його можна було й потім. Як я здогадувався, ті двоє відійшли від невеличкого переляку, який я їм забезпечив, і вже шукали мене знову.

Я вийшов у вікно, залишивши плащ у кімнаті, щоб не заляпати його кров’ю. Я сподівався, що в таку пізню годину, тим більше з моєю природною спритністю, мене не помітять. Я навіть не уявляв собі, які чутки почали б ширитись, якби хтось побачив, як я глупої ночі біжу дахами, скривавлений і голий по пояс.

Діставшись даху стайні, що виходила на подвір’я з флагштоком біля Архівів, я набрав листя в жменю.

У тьмяному світлі місяця я бачив, як над сірою бруківкою внизу кружляють темні безформні тіні листків. Я грубо провів рукою крізь волосся, так, що аж вилізло кілька пасом. Тоді виколупав нігтями трохи дьогтю на даху та приклеїв ним видерте волосся до листка. Повторив це з десяток разів, скидаючи листя з даху та дивлячись, як вітер жене його подвір’ям туди-сюди в шаленому танці.

Я всміхнувся, уявивши собі, як хтось намагатиметься відстежити мене з компасом тепер, намагаючись дати раду десяткам суперечливих сигналів, поки листя кружлятиме й крутитиметься в десятку різних напрямків.

Я прийшов саме на це подвір’я, тому що вітер тут рухався дивно. Я помітив це лише після початку осіннього листопаду. Листя падало на бруківку в складному хаотичному танці. Спершу в один бік, потім в інший, і шлях його падіння не піддавався передбаченню.

Помітивши дивне кружляння вітру, його вже було неможливо ігнорувати. Власне, якщо дивитися на нього отак, з даху, то воно майже зачаровувало. Саме так надовго приваблює око потік води або горіння ватри.

Коли я дивився на нього тепер, натомлений і поранений, воно непогано розслабляло. Що більше я на нього дивився, то менш хаотичним воно здавалося. Власне, я почав здогадуватися, що вітер рухається на подвір’ї за якоюсь масштабнішою траєкторією. Хаотичною вона здавалася лише через свою надзвичайну, дивовижну складність. Ба більше, вона ніби постійно змінювалася. Ця траєкторія складалася з мінливих траєкторій. Вона була…

— Оце ти засидівся за своєю наукою — уже страх як пізно, — промовив тихий голос у мене за спиною.

Я різко вийшов із задуми, і моє тіло напружилося, готове кинутися геть. Як це хтось примудрився вилізти сюди непомітно для мене?

Це був Елодін. Майстер Елодін. Він був одягнений у полатані штани та вільну сорочку. Він безтурботно помахав мені рукою й сів, схрестивши ноги, на краю даху так невимушено, ніби ми прийшли випити до корчми.

Він поглянув на подвір’я.

— Сьогодні надзвичайно добре, чи не так?

Я склав руки, марно намагаючись прикрити оголені, скривавлені груди. Лише тоді я помітив, що кров у мене на руках засохла. Скільки я просидів там нерухомо, стежачи за вітром?

— Майстре Елодін, — промовив я, а тоді замовк. Я поняття не мав, що можна сказати в такій ситуації.

— Я тебе благаю, ми ж тут усі свої. Спокійно клич мене на ім’я — Майстром.

Він ліниво всміхнувся й знову опустив погляд на подвір’я.

Він що, не помітив, у якому я стані? Це він так проявляв ввічливість? Можливо… Я захитав головою. З ним гадати було марно. Я як ніхто добре знав, що в нього не всі вдома й чекати, поки там усі