Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— Колись давно, — спокійно промовив Елодін, не зводячи очей із двору внизу, — коли люди розмовляли інакше, це місце називалося Квоян Гаєль. Згодом його стали називати Залою Запитань, а студенти вигадали гру — писали запитання на папірцях і пускали їх за вітром. За чутками, відповідь можна було вгадати за тим, яким шляхом папірець вилітав із площі. — Він показав на дороги, що утворювали проміжки між сірими будівлями. — Так. Ні. Можливо. Деінде. Скоро.

Він знизав плечима.

— Утім, усе це було помилкою. Невдалим перекладом. Вони гадали, що «Квоян» — це давній корінь слова «кветентан» — «запитання». Але це не так. «Квоян» означає «вітер». Це місце по праву називають «Дім Вітру».

Я зачекав секунду, щоб побачити, чи не бажає він сказати щось іще. Коли він не сказав більше нічого, я повільно здійнявся на ноги.

— Це цікаво, Майстре… — Я завагався, не знаючи, наскільки серйозно він говорив перед цим. — Але мені треба йти.

Елодін байдужо кивнув і помахав мені рукою — чи то на прощання, чи то відмахуючись від мене. Він так і не відвів очей від двору внизу — усе стежив за вічно мінливим вітром.

Повернувшись до своєї кімнати у «В Анкера», я досить довго просидів на своєму ліжку в темряві, намагаючись вирішити, що мені робити. Думки в мене переплутались. Я був стомлений, поранений і досі трохи п’яний. Адреналін, на якому я тримався до цього, поволі скисав, а ще мені пекло й кололо в боці.

Я глибоко вдихнув і спробував зосередити думки. Поки що я діяв інтуїтивно, але тепер мені треба було обережно все продумати.

Чи можна звернутися по допомогу до майстрів? Надія зросла в мені на мить, а тоді зникла. Ні. У мене не було жодних доказів провини Емброуза. Ба більше, якби я розповів їм усю історію, мені б довелося визнати, що я засліпив та обпік своїх напасників за допомогою симпатії. Те, що я зробив, заради самозахисту чи ні, однозначно було зловживанням. Студентів, бувало, відраховували й за менше, щоб тільки зберегти репутацію Університету.

Ні. Я не міг ризикувати відрахуванням через це. А якби я пішов до Медики, там виникло б забагато запитань. А ще, якби я пішов туди, щоб мене підлатали, розійшлася б новина про моє ушкодження. Так Емброуз дізнався б, наскільки він був близький до успіху. Краще було б повернути все так, ніби я залишився неушкодженим.

Я поняття не мав, як довго найняті Емброузом убивці мене переслідували. Один з них сказав: «Ми вже двічі його губили». Отже, вони могли знати, що в мене є кімната тут, в Анкера. Можливо, тут я був у небезпеці.

Я замкнув вікно й закрив його фіранкою, а тоді ввімкнув свою переносну лампу. У світлі стало видно забутий папірець, який засунули мені у вікно. Я розгорнув його й прочитав:

Квоуте,

Видиратися сюди настільки ж весело, як це здавалося у твоєму виконанні. Однак відчинити твоє вікно вдалося не одразу. Сподіваюся, ти не образишся через те, що я, не знайшовши тебе вдома, позичила в тебе папір і чорнило, щоб залишити цю записку. Оскільки ти не граєш унизу й не лежиш собі спокійно в ліжку, людина цинічна могла б замислитися, що ти робиш у таку пізню годину й чи не робиш ти щось лихе. На жаль, мені сьогодні доведеться вертатися додому, не втішаючись твоїм супроводом і не радіючи твоєму товариству.

Я розминулася з тобою цього повалка в «Еоліяні», але мені, хоч я й була позбавлена твого товариства, пощастило зустріти одну досить цікаву людину. Він — хлопець досить незвичний, і мені не терпиться розповісти тобі про нього ту дещицю, яку я можу розповісти. Коли ми зустрінемося знову.

Наразі в мене апартаменти в «Лебеді й багві (богві?)», що в Імрі. Будь ласка, звернися до мене до 23 числа цього місяця, і ми пообідаємо разом, хоч і з запізненням. Після цього я піду у своїх справах.

Твоя подруга та хатня злодійка-початківка Денна

Постскриптум: Не сумнівайся, що я не помітила ганебного стану твоєї постільної білизни й не стала судити за ним про твій характер.

Сьогодні було 28 число. Лист не мав дати, але, вочевидь, пробув на вікні щонайменше півтора витка. Судячи з усього, вона залишила його за якихось кілька днів після пожежі в Промислі.

Я ненадовго замислився над тим, що про це думаю. Мені лестить те, що вона спробувала мене знайти? Мене розлютило те, що я знайшов записку лише зараз? Що ж до того «хлопця», якого вона зустріла…

Думати про це для мене поки що було занадто: я був стомлений, поранений і досі не звільнився остаточно від впливу алкоголю.

Натомість я швидко, як умів, очистив неглибокий поріз водою з умивального таза. Я б підлатав його власноруч, але не міг влаштуватися під добрим кутом. З нього знову засочилася кров, і я відрізав від своєї сорочки відносно чисті клапті, щоб справити сяку-таку пов’язку.

Кров. У тих, хто спробував мене вбити, досі був пошуковий компас, а я, без сумніву, залишив трохи своєї крові на ножі одного з них. Кров діє в пошуковому компасі незмірно ефективніше за просту волосину; це означало, що, навіть якщо вони ще не знали, де я живу, вони, ймовірно, мали змогу знайти мене попри вжиті заходи безпеки.

Я швидко обійшов кімнату, запхавши всі цінні речі в дорожню торбу, бо не знав, коли можна буде спокійно повернутися. Під стосом паперів я знайшов маленький складаний ножик, про який уже забув після того, як виграв його в кутики в Сіма. У бійці з нього не було б майже жодної користі, але це було краще, ніж геть нічого.

Тоді я підхопив свою лютню та плащ і прокрався вниз, на кухню, де мені пощастило знайти порожній глек від велеґенського вина з широкою шийкою. Не бозна-яке щастя, але поки що я радів усьому, що міг дістати.

Я попрямував на схід і перейшов річку, але не дійшов аж до самого Імрі. Натомість я трохи звернув на південь, де на березі широкої річки Ометі стояли кілька доків, сумнівний шинок і жменька будинків. Це був невеличкий порт, який обслуговував потреби Імрі, замалий, щоб мати власне ім’я.

Я запхав свою закривавлену сорочку в глек для вина й запечатав його шматком симпатичного воску, щоб туди не потрапила вода. Тоді кинув його