Ім’я вітру - Патрік Ротфусс
Лише розпочавши приготування до звичної вилазки на дах Основи, я усвідомив значущість того, що сказав мені Кілвін. Якщо більша частина кістяного дьогтю витекла за решітки…
Арі. Вона жила в тунелях під Університетом. Я прожогом кинувся до Медики, рухаючись якомога швидше попри втому та хворі ноги. На півдорозі мені пощастило: я побачив, як двором проходить Мола. Я закричав і замахав рукою, щоб привернути її увагу.
Коли я підійшов ближче, Мола підозріло мене оглянула.
— Сподіваюся, ти не будеш співати мені серенаду.
Я присоромлено пересунув лютню й хитнув головою.
— Мені потрібна одна послуга, — сказав я. — У мене є друг, який міг постраждати.
Вона стомлено зітхнула.
— Тобі треба…
— Я не можу звернутися по допомогу до Медики, — у моєму голосі відобразилася тривога. — Будь ласка, Моло! Обіцяю, що це займе десь із півгодини, не більше, але нам треба йти зараз. Я побоююся, що, можливо, уже запізнився.
Щось у моєму тоні її переконало.
— А що таке з твоїм другом?
— Можливо, опіки, можливо, кислота, можливо, дим. Як у тих, хто вчора втрапив у пожежу в Промислі. Може, і гірше.
Мола пішла.
— Візьму свій набір у себе в кімнаті.
— Якщо ти не проти, я зачекаю тут. — Я сів на лаву, що стояла неподалік. — Тебе я просто затримаю.
Я сів і спробував не звертати уваги на свої різноманітні опіки й синці, а коли Мола повернулася, я повів її до південно-західного боку Основи, туди, де були три декоративні комини.
— Ними можна видертися на дах.
Вона кинула на мене дивний погляд, але поки що начебто цілком спокійно тримала свої запитання при собі.
Я повільно видерся комином, чіпляючись руками й ногами за бутові виступи. Це був чи не найпростіший шлях на дах Основи. Почасти я обрав його, тому що не був упевнений у Молиному вмінні лазити, а почасти — тому що сам через ушкодження почувався не в найкращій формі.
Мола вилізла на дах за мною. На ній і досі була темна форма з Медики, але у себе в кімнаті вона ще накинула сірий плащ. Я пішов кружним шляхом, щоб можна було не полишати відносно безпечних частин Основи. Ніч була безхмарна, і нам освітлював шлях вузенький кавалок місяця.
— Якби я була дурнішою, — сказала Мола, коли ми обійшли високий цегляний димар, — я б подумала, що ти заманюєш мене зі зловісною метою в якесь тихе місце.
— А чому ти вважаєш, що це не так? — невимушено запитав я.
— Здається, ти не такий, — заявила вона. — До того ж ти ледве ходиш. Якби ти спробував щось таке зробити, я просто зіпхнула б тебе з даху.
— Не шкодуй мої почуття, — відказав я зі смішком. — Ти б могла скинути мене з цього даху, навіть якби я не був наполовину скаліченим.
Я трохи зашпортався на непомітному гребені й мало не впав, оскільки моє побите тіло реагувало повільно. Я сів на дещо вищій за решту даху ділянці й зачекав, поки напад запаморочення мине.
— З тобою все гаразд? — запитала Мола.
— Мабуть, ні. — Я зіп’явся на ноги. — Це просто за наступним дахом, — сказав я. — Можливо, найкраще було б, якби ти постояла тихо трохи на віддалі. Про всякий випадок.
Я дістався краю даху. Поглянув униз, на живоплоти і яблуню. У вікнах було темно.
— Арі! — тихо покликав я. — Ти тут?
Я зачекав, із кожною секундою нервуючи все більше.
— Арі, тобі боляче?
Нічого. Я почав лаятися собі під ніс.
Мола схрестила руки на грудях.
— Ну, гадаю, я вже досить тут потерпіла. Може, скажеш мені, що відбувається?
— Іди за мною, і я поясню. — Я пішов до яблуні й почав обережно злазити донизу. Підійшов до залізної решітки, обігнувши живопліт. Від решітки здіймався аміачний запах кістяного дьогтю, слабкий, але настирливий. Я потягнув за решітку, і вона піднялася на кілька дюймів, а тоді за щось зачепилася.
— Кілька місяців тому в мене з’явився друг, — пояснив я, збентежено просунувши руку між пруттям. — Вона живе там, унизу. Я побоююся, що вона могла постраждати. З Промислу витекла в стоки величезна кількість реактиву.
Мола трохи помовчала.
— Ти серйозно? — Я обмацав решітку знизу в темряві, намагаючись зрозуміти, яким чином Арі не дає її відкрити. — Що за людина стала б там жити?
— Налякана людина, — відповів я. — Людина, що боїться гучних звуків, людей і відкритого неба. Я майже місяць виманював її з тунелів і ще довше підманював до себе, щоб поговорити.
Мола зітхнула.
— Якщо ти не проти, я сяду. — Вона пішла до лави. — Я весь день пробула на ногах.
Я не переставав обмацувати решітку знизу, але ніде не міг знайти замок. Дратуючись дедалі сильніше, я схопився за решітку й завзято потягнув за неї, а тоді ще раз і ще. Вона лунко, металево гупнула кілька разів, але не піддалася.
— Квоуте!
Я поглянув на край даху та побачив, що там стоїть Арі; її постать виділялася на тлі нічного неба, а тоненьке волосся обрамляло її голову хмаринкою.
— Арі! — напруга вилилася з мене, і я відчув, як ослабнув та обм’якнув. — Де ти була?
— Були хмари, — просто сказала вона, пройшовши краєм даху в бік яблуні. — Тож я пішла шукати тебе згори. Але місяць скоро вийде, тому я повернулася.
Арі хутко полізла деревом униз, а тоді різко зупинилася, побачивши на лаві Молину постать у плащі.
— Я привів із собою друга, Арі, — сказав я якнайніжнішим голосом. — Сподіваюся, ти не проти.
Тривала пауза.
— Він хороший?
— Це вона. І так, вона хороша.
Арі трохи розслабилася й наблизилася до мене на кілька кроків.
— Я принесла тобі пір’їнку, в якій затримався весняний вітер, але оскільки ти запізнився… — Вона серйозно на мене подивилася, — …замість неї ти отримаєш монету, — Вона показала монету, витягнувши руку й затиснувши її між великим і вказівним пальцями. — Вона оберігатиме тебе вночі. Ну, принаймні не гірше за будь-що інше.
Монета мала форму атурського покаянного знака, але виблискувала сріблом у місячному світлі. Я ще ніколи не бачив такої.
Опустившись на коліна, я відкрив свій футляр із лютнею й дістав невеличкий вузлик.
— У мене тут трішки помідорів, квасоля й дещо особливе. — Я простягнув торбинку, на яку два дні тому, ще до початку всіх своїх бід, витратив більшість своїх грошей. — Морська сіль.
Арі взяла маленьку шкіряну торбинку й зазирнула всередину.
— Ох, та це ж чудово, Квоуте. Що живе в солі?
«Мікроелементи, — подумав я. — Хром, басал, малій, йод… усе, чого твій організм
