Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

— А чому ти не взутий? Навіть е’лірові має вистачати здорового глузду, щоб не вештатися босоніж у такому місці. Останнім часом ти поводишся геть необачно. Я у відчаї.

Поки я силкувався вигадати якесь пояснення, Кілвінове похмуре обличчя раптом розпливлося в усмішці.

— Я, звісно, жартую, — лагідно сказав він. — Я мушу щиро тобі подякувати за те, що ти сьогодні витягнув з вогню ре’лара Фелу. — Він простягнув руку, щоб погладити мене по плечу, а тоді згадав про бинти в себе на долоні й передумав.

Я відчув, як моє тіло обм’якло від полегшення. Підняв лампу й покрутив її в руках. Здавалося, її не пошкодив вогонь і не роз’їв кістяний дьоготь.

Кілвін дістав невеличку торбинку й теж поклав її на стіл.

— У твоєму плащі також були ці речі, — пояснив він. — Багато речей. Кишені в тебе були повні, як в’юк у мідника.

— Здається, ви в доброму настрої, майстре Кілвін, — обережно промовив я, думаючи, що за знеболювальне йому дали в Медиці.

— Так, — бадьоро сказав він. — Знаєш прислів’я: «Чан Ваен едан Коут»?

Я спробував його розшифрувати.

— Сім років… А що таке «Коут», я не знаю.

— «Чекай лиха раз на сім років», — пояснив він. — Це вислів старовинний і доволі правдивий. Це мало статися ще два роки тому. — Він показав забинтованою рукою на руїни своєї майстерні. — А тепер, коли це лихо настало, виявляється, що воно невелике. Мої лампи не постраждали. Ніхто не загинув. З усіх невеликих ушкоджень мої були найсерйознішими, як і має бути.

Я оглянув його пов’язки, і мені стиснувся шлунок від думки про якусь халепу з його вправними в рукотворстві руками.

— Як ви? — обережно запитав я.

— Опіки другого розряду, — сказав він, а тоді відмахнувся від мого стурбованого вигуку, перш ніж я встиг подати голос. — Просто пухирі. Болить, але нічого не згоріло, тривалої втрати рухливості немає. — Він стомлено зітхнув. — Однак наступні три витки мені буде збіса важко виконувати будь-яку роботу.

— Якщо вам потрібні лише руки, я міг би позичити їх вам, майстре Кілвін.

Він шанобливо кивнув.

— Щедра пропозиція, е’ліре. Якби проблема була тільки в руках, я б погодився. Але значна частина моєї роботи потребує сиґалдрії, з якою було б… — Він ненадовго замовк, ретельно добираючи наступне слово, — нерозважливо мати справу е’ліру.

— Тоді вам слід підвищити мене до ре’лара, майстре Кілвін, — з усмішкою сказав я. — Щоб я міг вам краще служити.

Він стишено захихотів.

— Може, я так і зроблю. Якщо ти й далі працюватимеш так добре.

Я вирішив не випробовувати долю, а змінити тему.

— Що трапилося з банкою?

— Надмірне охолодження, — відповів Кілвін. — Метал був лише оболонкою, захищав скляну ємність усередині й підтримував низьку температуру. Я гадаю, що в банці була пошкоджена сиґалдрія, через що вона ставала дедалі холоднішою. Коли реактив замерз…

Я кивнув: до мене нарешті дійшло.

— Від нього тріснула внутрішня скляна ємність. Як пляшка пива, що замерзає. А тоді він роз’їв метал банки.

Кілвін кивнув.

— Зараз я гніваюся на Джаксіма, — похмуро сказав він. — Він сказав мені, що ти вказав йому на це.

— Я був певен, що вся будівля згорить дощенту, — зізнався я. — Навіть не уявляю собі, як ви спромоглися так легко приборкати вогонь.

— Легко? — перепитав він із веселою ноткою в голосі. — Швидко — так. Але я й не знав, що це було легко.

— Як вам це вдалося?

Він усміхнувся мені.

— Добре запитання. А як ти думаєш?

— Ну, я чув, як один студент казав, ніби ви вийшли зі свого кабінету й вимовили ім’я вогню, достоту як Таборлін Великий. Ви сказали: «вогню, зупинись» — і вогонь послухався.

Кілвін від душі розсміявся.

— Мені подобається ця історія, — промовив він, широко всміхаючись за бородою. — Але в мене є до тебе запитання. Як ти прорвався крізь вогонь? Цей реактив горить дуже інтенсивно. Як так вийшло, що ти не обпікся?

— Я облився з поливалки, майстре Кілвін.

Кілвін неначе замислився.

— Джаксім бачив, як ти проскочив крізь вогонь усього за кілька секунд після розливу реактиву. Поливалки працюють швидко, але не настільки швидко.

— Боюся, я її розбив, майстре Кілвін. Здавалося, що іншого способу немає.

Кілвін примружено визирнув у вікно свого кабінету, спохмурнів, а тоді пішов на інший кінець майстерні, до розтрощеної поливалки. Опустившись на коліна, він підняв забинтованими пальцями зазублений шматок скла.

— Як тобі тільки вдалося розбити мою поливалку, е’ліре Квоуте?

У його голосі вчувалося таке спантеличення, що я аж розсміявся.

— Ну, майстре Кілвін, якщо вірити студентам, я пробив її одним-єдиним ударом своєї могутньої руки.

Кілвін ще раз широко всміхнувся.

— Ця історія мені теж до вподоби, але я їй не вірю.

— Поважніші джерела стверджують, що я скористався шматком пруткового заліза, який лежав на столі поблизу.

Кілвін хитнув головою.

— Ти чудовий хлопчина, але я виготовив це двічі зміцнене скло власноруч. Його не зміг розбити ковальським молотом плечистий Каммар. — Він випустив з руки шматок скла й зіп’явся на ноги. — Хай інші розповідають що завгодно, але нам із тобою слід ділитися секретами.

— Це не бозна-яка таємниця, — зізнався я. — Я знаю, яка сиґалдрія потрібна для двічі зміцненого скла. Якщо я можу щось зробити, я можу це знищити.

— Але де в тебе було джерело? — запитав Кілвін. — Ти не міг нічого приготувати так швидко… — Я підняв забинтований палець. — Кров, — із подивом вимовив він. — Використання тепла власної крові можна назвати необачним, е’ліре Квоуте. А як же озноб зв’язувача? А якби в тебе стався гіпотермічний шок?

— Вибору в мене було обмаль, майстре Кілвін, — сказав я.

Кілвін задумливо кивнув.

— Розв’язати те, що я створив, самою лише кров’ю? Це серйозно вражає. — Він спробував провести рукою крізь бороду, а тоді роздратовано насупився: цьому завадили пов’язки.

— А ви, майстре Кілвін? Як вам вдалося приборкати вогонь?

— Імені вогню я не вимовляв, — зізнався він. — Якби тут був Елодін, усе було б значно простіше. Та оскільки ім’я вогню мені невідоме, я міг покластися лише на самого себе.

Я сторожко глянув на нього, не знаючи, жартує він знову чи ні. Розпізнати сухий Кілвінів гумор часом бувало важко.

— Елодін знає ім’я вогню?

Кілвін кивнув.

— Можливо, у нас в Університеті його знає ще одна-дві людини, але Елодін володіє ним найкраще.

— Ім’я вогню, — повільно вимовив я. — І вони б могли його вимовити, а вогонь виконав би їхній наказ, як це було з Таборліном Великим?

Кілвін кивнув ще раз.

— Але ж це просто перекази, — зауважив я.

Він