Ім’я вітру - Патрік Ротфусс

Сім відмахнувся від мого зауваження.

— Ти прибув без взуття, але я не зміг знайти в тебе в кімнаті ще одну пару.

— У мене нема більше жодної пари, — сказав я, узявши в Сіма вузлик з одягом. — То нічого. Я вже ходив колись босоніж.

Я закінчив свою маленьку пригоду без незворотних ушкоджень. Однак тепер мені боліли геть усі частини тіла. У мене були теплові опіки на тильному боці долонь і на шиї, а також легкі кислотні опіки нижче колін, які залишилися, коли я пробрів крізь вогненний туман.

Попри все це я прошкандибав довгі три милі на той бік річки, до Імрі, без надії сподіваючись, що на мене там іще чекатиме Денна.

Коли я пройшов подвір’ям до «Еоліяна», Деох задумливо вдивився в мене. Він пильно оглянув мене з голови до ніг.

— Господи, хлопче. Ти наче з коня впав. Де твоє взуття?

— І тобі добрий ранок, — саркастично відказав я.

— Доброго дня, — виправив він, багатозначно позирнувши на сонце. Я вже почав іти повз нього, але він підняв руку, зупиняючи мене. — Боюся, її вже немає.

— К бісу… от холера, — промимрив я, надто стомлений, щоб як слід проклясти свій талан.

На Деоховому обличчі відобразилося співчуття.

— Вона питала про тебе, — промовив він, намагаючись мене втішити. — І чекала довго, майже годину. Я ще ніколи не бачив, щоб вона так довго сиділа на місці.

— Вона пішла з кимось?

Деох опустив погляд на свої руки, в яких крутив мідний гріш, перекочуючи його туди-сюди по кістках пальців.

— Вона, у принципі, не з тих дівчат, які багато часу проводять самі… — Він кинув на мене співчутливий погляд. — Вона відмовила кільком, але врешті-решт таки пішла з одним хлопом. Я не думаю, що вона справді була з ним, якщо ти розумієш, про що я. Вона шукала покровителя, а цей хлоп мав характерний вигляд. Сивий, заможний — ну, ти зрозумів.

Я зітхнув.

— Як усе-таки її побачиш, можеш їй сказати… — Я зупинився, намагаючись зрозуміти, як розповісти про те, що сталося. — Можеш трохи поетичніше перефразувати слова «неминуча затримка»?

— Мабуть, можу. Ще й розповім їй, який ти був похнюплений і босий. Дам тобі добру, надійну можливість до неї підлеститись.

Я мимоволі всміхнувся.

— Дякую.

— Можна замовити тобі випивку? — запитав він. — Для мене ще трохи зарано, але для друга я завжди можу зробити виняток.

Я хитнув головою.

— Мені вже час повертатись. У мене справи.

Я подався назад до шинку «В Анкера» і виявив, що його загальна зала аж гула від захоплених відвідувачів, які обговорювали пожежу в Промислі. Не бажаючи відповідати на запитання, я сховався за віддаленим столиком і попросив одну зі служниць принести мені миску супу й трохи хліба.

Поки я їв, мої тонко настроєні на підслуховування вуха вловлювали уривки історій, які розповідали інші. Лише тоді, чуючи про це від інших людей, я усвідомив, що саме зробив.

Я звик до того, що мене обговорювали. Як я вже казав, я активно створював собі репутацію. Але це було дещо інше — це було насправді. Люди вже прикрашали різні деталі та заплутані моменти, але сутність історії нікуди не поділася. Я врятував Фелу, кинувся у вогонь і виніс її в безпечне місце. Зовсім як відважний принц із якоїсь книжки казок.

Так я вперше скуштував героїзму. Мені його смак припав до душі.

Розділ шістдесят сьомий

Проблема в руках

Після обіду в Анкера я вирішив повернутися до Промислу й подивитись, якої шкоди йому було завдано. Оповідки, які я підслухав, вказували на те, що вогонь приборкали доволі швидко. Якщо це було правдою, я, можливо, навіть зумію закінчити роботу над своїми синіми випромінювачами. Якщо ні, то мені, може, принаймні вдасться повернути собі зниклий плащ.

Як не дивно, більшій частині Промислу пожежа не завдала жодної шкоди, але північно-східна частина майстерні була практично зруйнована. Там залишилася тільки купа потрісканого каміння, скла й попелу. На розбитих стільницях і подекуди на підлозі, там, де жар вогню розтопив різні метали, сяяли мідні та срібні плями.

Ще більше за руйнацію бентежило те, що в майстерні нікого не було. Я ще ніколи не бачив це місце порожнім. Я постукав у двері Кілвінового кабінету, а тоді зазирнув усередину. Порожньо. Це було доволі логічно. Без Кілвіна нікому було організувати прибирання.

Випромінювачі я закінчував на кілька годин довше, ніж очікував. Травми мені заважали, а через забинтований великий палець одна моя рука стала трохи незграбною. Як і більша частина рукотворства, ця робота вимагала наявності двох вправних рук. Навіть пов’язка, що майже не заважала, створювала серйозні незручності.

Однак я завершив роботу без пригод і вже почав готуватися до випробувань випромінювачів, аж тут почув, як у коридорі лається сіаруською Кілвін. Глянувши за плече, я побачив, як він тупає крізь двері до свого кабінету, а за ним іде один із ґілерів майстра Арвіла.

Я закрив витяжний ковпак і пішов до Кілвінового кабінету, дивлячись, куди ставлю босі ноги. У вікно я бачив, як Кілвін махає руками, наче фермер, який відганяє ворон. Руки в нього були закутані в білі бинти майже по лікоть.

— Досить, — сказав він. — Я сам про них подбаю.

Кілвінів співрозмовник упіймав його за руку й поправив бинти. Кілвін відсмикнув руки й високо підняв їх у повітря, так, щоб той не дотягнувся.

— Льїнсатва. Чого досить, того досить. — Ґілер сказав щось так тихо, що я не розчув, але Кілвін і далі хитав головою. — Ні. І не треба більше твоїх ліків. Я вже досить довго проспав.

Кілвін жестом запросив мене всередину.

— Е’ліре Квоуте. Мені треба з тобою поговорити.

Не знаючи, чого очікувати, я зайшов у його кабінет. Кілвін похмуро глянув на мене.

— Бачиш, що я знайшов, після того як пожежу загасили? — спитав він, показавши рукою на купу темного ганчір’я на своєму особистому робочому столі. Кілвін обережно підняв один її кут перев’язаною рукою, і я впізнав обгорілі рештки свого плаща. Кілвін різко трусонув ними один раз, і з них вивалилася моя переносна лампа, яка незграбно покотилася столом.

— Ми говорили про твою злодійську лампу щонайбільше два дні тому. Однак сьогодні я бачу, що вона лежить там, де її може привласнити будь-яка сумнівна особа. — Він насупився на мене. — Що ти можеш сказати на свій захист?

Я роззявив рота з подиву.

— Вибачте, майстре Кілвін. Я був… Мене забрали…