Історія однієї з фей - Тетяна Собчук
За чаєм ми почали невимушену розмову. Дідусь хотів у нас дізнатися про все, що сталося. А Річард просто підтримував тему розмови.
— Розкажіть, що у вас нового? — почав дідусь. — Чому за стільки років вирішили приїхати сюди?
— У нас тут є дуже важлива справа, — відповіла я.
— Дайте вгадаю, — подав голос Річард, — Ви всі феї, а справа стосується Академії?
— Не зовсім, — продовжила я, — але від частини так.
— І що ж із цього було неправильно? — знову спитав він.
— По-перше, не всі з нас феї, — трохи сумно сказала мама.
— І хто ж нею не являється? — поцікавився дідусь.
— Я, — відповіла мама.
— І як це сталося? — знову запитав він. — Останній раз, коли ми бачилися, ти була однією з найкращих студенток Академії.
— Це сталося майже 18 років тому, — продовжила мама, — після народження Катаріни. Ми із чоловіком везли її мамі, але потрапили в аварію. Він загинув, не доїхавши до лікарні. А ми з Катаріною потрапили туди у тяжкому стані. І щоб врятувати нас обох, я віддала всю свою силу їй.
— Одну хвилинку, — сказав Річард, — якщо скласти Вашу розповідь та історію фей разом, то виходить, що Катаріна… — він з великими очима подивився на мене навіть не закінчивши свою здогадку.
— Все вірно, — тепер була моя черга розповідати, — я найсильніша і маю силу перших фей. Але річ у тому, що ми не знаємо, якими саме вони володіли силами.
— Тому й приїхали сюди тільки зараз, — відповіла бабуся, — дівчаткам треба потрапити до бібліотеки Академії. І не кудись, а в закриту секцію.
Після її слів усі замовкли. Кожен думав про своє. І першим тишу порушив дідусь.
— Я допоможу тобі та подругам потрапити до Академії. А от із бібліотекою буде складніше.
— Думаю, що з цим зможу допомогти вже я, — сказав Річард, — у мене є ідея. Але це стосується лише Кеті. На жаль, я не зможу всіх провести в закриту секцію бібліотеки.
— Нічого страшного, — сказала Глорія, — ми можемо почекати тебе в Академії або тут у замку.
— Ви дійсно не образитеся? — запитала я у дівчаток.
— Звичайно, ні, — відповіла з усмішкою Джесс, — ми будемо раді, якщо ти зможеш знайти відповіді на всі запитання. Але потім з тебе детальний звіт.
— Добре. І дякую, що ви завжди зі мною, — подякувала я подругам. — Ну, то що там у тебе за ідея? — звернулася вже до Річарда.
І він розповів нам свій план.
План полягав у тому, щоб у Академії мене прийняли не лише як онучку Герцога Георгія II, а й як спадкоємницю і за сумісництвом наречену молодого Герцога, а саме Річарда.
— Добре, — сказала я, — а це точно спрацює?
— Звичайно, — відповів Річард, — відразу після того, як дідусь тебе офіційно представить, і ми оголосимо про заручини.
— І коли це буде? А головне як? — знову запитала я.
— Через три дні на балу в нашому замку.
— Добре, але є одна проблема, у мене немає жодної бальної сукні.
— Це не проблема, — відповів хлопець, — завтра вранці тут буде найкращий кравець міста, а надвечір сукня буде готова.
— Що ж, тоді піду відпочивати, — сказала я Річарду і попрощавшись із ним пішла до своєї кімнати.
Наступного дня я прокинулася на світанку. Привела себе до ладу і вирішила спуститися поснідати. Дорогою до їдальні зустріла дівчаток.
— Добрий ранок! — усміхнулася я їм.
— Доброго ранку, Кеті! — бадьоро відповіла Глорія.
— Добрий ранок! — сказала Джесс, яка судячи з вигляду ще не прокинулася.
— Ви вниз?
— Так, — відповіла за двох Глорія, — вирішили поснідати і побачитися з тобою.
— Відмінно, — сказала я подругам, — мені треба, щоб ви були зі мною. Річард сказав, що сьогодні вранці буде кравець для того, щоб пошити сукню для завтрашнього балу.
— Добре, — позіхаючи, сказала Джесс, — ми підемо з тобою. Тільки давайте спочатку поснідаємо. Мені потрібний великий кухоль кави.
Ми з Глорією засміялися і потім разом спустилися до їдальні.
— Доброго ранку, дівчатка! — сидячи за столом і читаючи ранкову газету, сказав дідусь.
— Добрий ранок! — хором обізвалися ми.
— А я думала, що окрім нас трьох усі інші сплять, — почала я розмову.
— Ні, у Герцога день починається з самого ранку, — відповів дідусь. — А ще треба організувати бал.
— А з цим зможемо допомогти ми, — сказала бабуся, підходячи з мамою до нас.
Вони привіталися з усіма та сіли на свої місця, як і ми з дівчатами. Ще кілька хвилин було порожнє місце біля мене. Річард знову запізнювався.
— Добрий ранок! — підходячи до нас, сказав хлопець, — невже я знову останній? — з усмішкою спитав він.
— Так, — з такою ж усмішкою відповіла я.