Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Я, внутрішньо тремтячи від страху, зазирнула їй за спину. Купина виявилася мертвою головою з палаючими жовтими очима, яка, розкривши рот, стискала ногу подруги, намагаючись вкусити.

Я заволала так, що ранковий дзвін, який будить нас і сповіщає про початок і закінчення занять, здався переливом дзвіночків у магазині пана Кюнта. Вихопивши в неї лопатку, я що є сили встромила її небіжчику в око. Воно чавкнуло слизом і вивалилося. Ротяка мерця широко розкрився. Тролиця швидко відповзла вбік. А з болота до мене потягнулася напівзгнивша рука. Клапті шкіри, твані та гнилих водоростей щільно обліпили сірі кістки. Ну чому ми не здогадалися взяти з собою качалки?!

Адепти від мого крику шарахнулися врізнобіч. Труп схопив мене за ногу і ривком потягнув до болота. Я витягла з кишені магоптаха і закричала йому: «Герко, рятуй! Мертвяк! Ситів, Старе кладовище! Герману Даксу!» і підкинула в повітря. Тролиця, недовго думаючи, побігла до першої-ліпшої могили й спробувала викопати шматок могильної плити. Я впиралася і брикалася, а мрець із лопаткою в оці продовжував тягнути мене у болото. Руки ковзали по вологій від вогкості траві. І звідки у трупа стільки сили? Кхибра плюнула, підійшла до першої статуї, розхитала і відбила їй руку. З цією рукою, як із мечем, вона мчала мені на допомогу.

Але подруга не встигла. Небо навколо мене осяялося зеленуватим світлом, до нас поспішали Шрам, за яким біг Гера. У його руках уже крутилася вогняна спіраль. Він послав її в голову мерцю. Та відлетіла і, зробивши дугу, вгніздилася на безголовому пам’ятнику. Тіло ж упало у болото. А ось мерзенна рука так і продовжувала стискати мою щиколотку. Грондер Вікк сплів заклинання і спрямував на смердючу руку. Та миттєво розтиснулася і розсипалася на порох.

Я ще кричала і нічого не чула, хто і що говорить. Мені підсунули пляшечку  сопільника. Шок як рукою зняло.

– Це знову ви, адептки? – здивовано запитав пан Вікк.

– Як бачите, – похмуро відповіла я, намагаючись хоч якось привести себе до ладу, обтрушуючи бруд, що прилипнув до плаща і штанів.

– Так, накопали бульб, – філософськи зауважив Шафран.

Шрам не звернув на його уїдливість уваги, він підіймав з болота труп, тобто, тіло мерця. Він повстав.

– Я заберу цього бідосю на допит, – вголос подумав некромант. – Цікавий екземпляр.

Він вимовив кілька незрозумілих слів і небіжчик, похитуючись, вийшов на доріжку. Слідом за ним пішов Грондер Вікк. Герман допомагав мені обтрушуватися.

– Адепте Дакс, вас начебто попередили, щоб ви свої симпатії залишали вдома? Якщо патрулюєте, то будьте люб’язні виконувати роботу, – не повертаючись у наш бік, відрізав некромант.

– Звичайно, професоре, – кивнув Герман і подивився на мене. – Ти зможеш дійти додому?

– Так.

– Я вранці загляну.

Він пішов слідом за Шрамом. Дорогою професор забрав з пам’ятника голову небіжчика, з лопаткою в одному оці, знову залишивши статую без голови. Професор висмикнув лопатку з трупа.

– Ваше, адептки?

– Ага, – підбігаючи й забираючи, відповіла Кхибра.

А нас оточили однокурсники. Мені не хотілося ні з ким розмовляти. Я була брудною, промоклою і наляканою. Так, сопільник зняв шок. Але не стер спогади. І тут вийшов Вальдек.

– Руто, вибач, я не повірив пані Лайс... Це я підняв труп... Ненавмисно… Даруй…