Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

– Тому що це небезпечно, Лікраніель. Ти думав, що твої сусіди по кімнаті можуть побачити її?

– І що з того? – дивувався ельф.

– Нічого. Ти їх знаєш? Ти можеш поручитися за кожного?

– Ні, – похитав головою він.

– Рута має рацію, – подав голос Альгін. – Нехай карта буде тут.

– І не залишай без нагляду свої записи, – втрутилася Кхибра. – Ти не можеш бути впевнений у тому, що їх ніхто зі сторонніх не прочитає.

– А зараз, хлопці, дайте нам трохи відпочити. Тобі, до речі, Лік, варто теж трохи поспати. За кілька годин на нас чекає розважальна прогулянка цвинтарем, – похмуро сказала я і покосилася на Геру, який узяв сонного Бунта на руки й почухав за вухом. Кіт замуркотів.

Хлопці пішли, а ми, переодягнувшись у штани й старі кофти, вляглися на ліжках просто в одязі. Ех, добре, що здогадалися купити гумові чоботи у «Пір’їнках»! На болоті без них одразу вимочиш ноги.

– Цілувалися? – запитала Кхибра.

– Угу, – солодко потягуючись, відповіла я.

– І я хочу.

– Ойхільд птаха не надсилав?

– Ні, – сумно відгукнулася подруга і зітхнула. – Рут, а якщо не відправить?

– Відправить, – якомога переконливіше сказала я. – Такі як він, вселяють довіру.

– Ой, дівчатка, я б так сліпо не довіряв, – озвався фамільяр. – У них тільки одне на розумі...

– Зараз викину у вікно! – злобно пообіцяла я.

– Слова не дадуть сказати божому маленькому клопу. Звісно, правду ніхто не хоче чути.

– Чуєш ти, правдолюбе, я тобі лапи висмикну, якщо не замовкнеш, – перевертаючись, сказала Кхибра.

– Бе-бе-бе!

Ми не помітили, як заснули. Прокинулися від того, що у двері гатив ельф і кричав:

– Підйом! Скільки можна спати?! Упирі не сплять!

Він розреготався. Ми встали, накинули плащі. До речі, Гера свого слова дотримав – Муфт увечері приніс чистий і випрасуваний плащ, за що отримав від Кхибри яблука і горіхи. Я засунула в кишені двох птахів. Бо щось мені було якось моторошно.

На вулиці зібралися чотири групи: наша, детективи, цілителі й перший виток некромантів. Галасливим натовпом ми рушили у бік кладовища. На плече всівся ліловий птах і голосом Германа сказав: «Нічого не бійся». Я посміхнулася і глянула на Кхибру. Але подруга надто нервувала, що від напіворка не було звісток.

– Ось побачиш, завтра він дасть про себе знати.

– Мені б твій оптимізм, – зітхнула тролиця.

– Я ж казав, що в них тільки одне на умі...

– Шафране, додому!.. – одночасно гаркнули ми з Кхиброю.

– Замовкаю. Мені нудно. Я хочу з вами. І так весь день як старезний дідуган сиджу один. Мені спілкування хочеться, а цей твій женишок, знущається, приносить свого котяру. Він мені спокою не дає.

– Це я запропонував Бунта взяти, – наздогнав нас ельф. – Учора ви з ним так славно гралися. Я думав, що тобі сподобалося.

– Щоб Маруна так із тобою гралася! – лайнувся Шафран.

Ми увійшли на цвинтар.

– Йдемо центральною дорогою, потім, звертаємо ліворуч біля похиленої статуї воїна і виходимо прямо до болота. Орієнтир – пам’ятник старому воїну. Статуя в повний зріст без голови. – Сказала пані Сурра.

Щось Шрама не видно. Чи вирішив кинути своїх підопічних? Не встигла я про нього подумати, як невисока міцна фігура некроманта, загорнута в чорний плащ, замаячила попереду. Зрозуміло, він тут давненько. Професор Вікк підізвав свою групу, а ми з детективами пішли за пані Альмою.

Звернувши за похилені залишки статуї воїна, ми майже одразу побачили болото. Моторошно. Кхибра теж здригнулася.

– Отже, адепти, – як ні в чому не бувало сказала пані Альма, – ось це – собача кропива.

Вона підняла вище якусь рослину, яку було погано видно у темряві.

– Нічого не видно, – сказав хтось з детективів.

– На кладовищі не потрібне зайве світло. Нема чого турбувати спокій мертвих. Я передам рослину, і ви її розглянете.

Вона викликала невеликий тьмяний вогник маговогню, разом з яким передала кропиву. Мені не потрібно було роздивлятися, прекрасно знаю її. А ось Кхибра навіть понюхала листя, злегка його прим’явши.

– Бульби цієї кропиви цінна сировина. Копаємо, адепти. Шукаємо і копаємо. Розтягуйтеся ланцюжком уздовж болота. Воно неглибоке. Не бійтеся, ніхто в трясовину не провалиться.

Ми з тролицею пішли до купини, яка виднілася трохи осторонь. Біля неї якраз помітили знайомі стебла.

– Копай! – я, вхопила кропиву за стебла.

Кхибра кілька разів колупнула землю садовою лопаткою і застигла. Її очі розширилися від жаху.

– Кхибро, що там?

– З-з-зда-здається, чиясь рука схопила мене за ногу. Руто?.. – тролиця з надією подивилася на мене.