Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Я їхав попереду, хоча дороги не знав (куряву ковтати не хотілося), а Соркар керував слідом (тому що білий в ролі водія викликав у мене підсвідомий припадок). Алех не заперечував — кататися йому теж подобалося, а заблукати було неможливо — дорогу до вузлової станції місцеві позначили смугастими стовпчиками (без пояснювальних табличок). Розгледівши осторонь череп’яні дахи (надійна ознака достатку), чистильник почав рішуче бібікати і ми, піддавшись низькій спокусі, повернули прямо в обійми до Короля.

Це був ще один Тюкон-таун, хіба лише без бруківки. Незвичайно щільна для сільської місцевості забудова означала, що землі навколо поселення належать особливо скупому латифундисту, який ні латки не продає, а орендну плату призначає таку, що навіть утримання корчми може стати невигідним. Хочете мою думку? З такими порядками, роботу «нагляду» доведеться організовувати вахтовим способом — жоден чорний тут довше, ніж категорично необхідно, затримуватися не стане.

Те, що гулянки не буде, я інтуїтивно зрозумів ще на околиці — надто вже багато народу топталося на вулиці, а день-то святковий. Ну і Шерех з ним, не дуже і хотілося! Залишилося знайти місце, де можна розвернути вантажівку і валити далі. Шкода лиш, Соркар прозорих натяків не зрозумів: побачивши вивіску з кухлем, він негайно заглушив двигун і поліз надвір. Я подумки вилаявся.

Ох, відгукнеться нам це пиво…

За облупленою вивіскою нас чекала убога забігайлівка без кімнат (скорше — просто пивниця): під навіс «а-ля корівня» господар виставив грубі дерев’яні столи, а землю між ними присипав різаною соломою. Зараз всередині було нехарактерно пусто, і це непокоїло.

— Бачили? Каштадарці! — авторитетно оголосив Соркар, поки ми сиділи, чекаючи на вечерю (все одно доведеться тут ночувати — п’яного я його за кермо не пущу).

Там, де відвідувачам закладу пропонували залишати коней і вози, примостився незвичайний фургон. Я вперше бачив щось подібне: витканий яскравими візерунками полог, різьблені стійки, китички і тóроки, спиці розмальовані в три кольори — не фіра, а шкатулка на колесах. Ошатні рябі конячки з заплетеними гривами апетитно хрумкали зерном, з-за фіранки виглядали зацікавлені дитячі мордочки, але назовні мешканці фургону не виходили.

— Т-тут? — здивувався Алех?

— А то! Як Зертак до кордону підійшов, так вони і полізли.

— Навіщо? — іноземців я принципово не любив, хоча з жодним ще ні разу не зустрічався.

— Ну, так, у них же чорні — типу прокажених. Живуть окремо, ще й слідкують за ними: то — не можна, це — не можна. Поки «нагляду» не було, бонзи тутешні утікачів звідти тихцем відсилали назад. А зараз специ на кордоні своїх не ловлять.

Я відчув гордість за державу. Так, Інгерніка — найпрогресивніша країна у світі! Мрія всього людства. Головне, щоби гостей було не надто багато…

— Бонзи — поліцейські? — на всякий випадок уточнив я.

Соркар трохи зверхньо посміхнувся.

— Ні, це старі Сім’ї, у яких земель до пупа. У них тут все своє було — хавчик, закони, армія. Вони і НЗАМПІС звідсіля вижили, а тепер лікті кусають, — і пояснив. — Я тут народився, але втік, боявся, що батя в Каштадар продасть.

Питань до Арангена в мене більше не залишилося.

Поки ми їли, все було тихо, а потім селяни почали накопичуватися за парканом. Під навіс боком протиснулися троє мужиків, вбраних з претензією — в скрипучих лакованих чоботях, піджаках і картузах. І це влітку, в саму спеку. Делегація, видáв!

Найбільш поважний з відвідувачів низько поклонився, натурально, в пояс (я навіть про пиво забув на хвилину).

— Здрастуйте, паничі! Звиняйте, вибачайте!

— За що?

Мужик розгублено закліпав. М-да, жартувати тут сенсу нема — сам потім будеш як обпльований.

— Та ви сідайте, шановні, в ногах правди нема. Хто ви, і які у вас до нас справи?

Корчмар мовчки підтягнув до стола ще три стільці.

— Староста я, значицця, тутейший, Агапій.

— Радий знайомству. Тангор.

— Зробіть, значицця, милість, божу допомогу! Вибавте громаду від чужинських ворогів.

Здається, я почав розуміти суть проблеми. Очевидно, в очах цих селюків кожен, присутній в автомобілі, був, принаймні, членом уряду, а дивлячись на мій мотоцикл, вони, певно, не могли придумати, який би титул найбільше пасував — фантазія відмовляла. Тобто, вони зверталися до представників влади, а оскільки двоє з нас були співробітниками НЗАМПІС, ми навіть не могли послати їх нафіг з чистим серцем. Раптом наскаржаться?

Я почухав ніс, який уже почав лупитися (результат збоченого способу проводити час на пляжі).

— Це тих, що у фургоні? А що з ними не так?

— Ну, так, як вони поприїхали, так людове запропали.

Люди у них кудись поділися.

— Чорні? — для форми уточнив я.

Староста і супровід енергійно закрутили головами.

— Мельник, значицця, наш, Пафнуцій!

Ні, чорного не могли назвати таким іменем, чорний би не дався. Довелося набратися терпіння і продовжити розмову (все-одно вони від нас просто так не відчепляться).

— Скільки людей пропало?

— Ми ж балакаємо, Пафнуцій!

— Одна, значиться, людина, — тьху ти, ще й словечко прив’язалося!

Селяни запосміхалися здогадливому начальству.

— Як пропав, опишіть детально.

Десь через чверть години виявилося, що мельник поїхав у сусіднє містечко на тривісній фірі (жорно йому, чи що, нове знадобилося?), а через пару днів, коли селяни уже почали хвилюватися, з того самого боку приїхав строкатий каштадарський фургон. І візок, і коні у приїжджих були інші, чому місцеві вирішили, що каштадарці в чомусь винні — не розбереш, на мій погляд, найімовірнішою причиною зникнення людини були нежиті.

— А може, ваш мельник просто десь загуляв?

— Не можліво, паничу хороший, у Пафнуція — сім’я, та і пес його недобре вив.

З точки зору чорного, наявність сім’ї свідчило лише на користь загулу, а пес… М-да.

— Залишайтеся тут, зараз я усе виясню!

«Чистильник» поплівся слідом.

Мені потрібно було переговорити з каштадарцями. В те, що їм за якимось Шерехом знадобилося вбивати мельника, ховати десь його коней і фургон, а потім з’являтися в рідному селі небіжчика, я категорично не вірив. Але от тільки, чи зрозуміють вони мене?

Коли я наблизився, мешканці фургона зайняли бойову позицію, в смислі, діти сховалися всередині, а дорослі вийшли назустріч. Попереду стояла тітка з буйно начесаною чуприною (за всіма ознаками — чорна), а за її правим плечем зайняв місце плечистий мужик вельми специфічної статури. Виглядав каштадарець як досвідчений охоронець, лише зріст (він був на півголови нижчим за мене) трохи псував враження. Напевне — чоловік, а може і син, хтозна, скільки років цій кікіморі.

— Яка кобіта! — захоплено пробурмотів Соркар, з чого я зробив висновок, що він чорний по лінії