Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

зовсім не в тому, щоби створити зомбі (як би у цьому не були переконані обивателі), а в тому, щоби пробудити мертвого, дати йому шанс повернутися. Це одночасно і складніше, і простіше. Простіше — тому, що жива істота і сама знає, як вона має бути влаштована, складніше — тому що людині важко відділити власне реальність від свого уявлення про неї. Пробуджувану особу треба було прийняти такою, якою вона була, не пробуючи спростити чи покращити, про що не раз попереджував мене Чарак. Чорне Джерело агресивне і схильне до непокори, і це надзвичайно важко, протиприродно — одночасно втримувати над ним контроль і просто пасивно споглядати. Різниця між тим, як я оживив Макса і тим, що ми робили зараз, була в складності сприйнятої структури, а також в глибині необхідного відчуження — відбиток сутності заледве тримався в костях (артефакти магії існують довго, але не до безконечності же!).

Я вперше піднімав повноцінного людського зомбі і з захопленням спостерігав, як зливаються в єдине ціле, проявляються з небуття різні аспекти особи. Подумати лишень, скільки суперечливих рис вживається в одній людині! Необхідність рухатися і бажання завмерти, потреба бачити, навіть не маючи очей, і дихати, уже не потребуючи повітря, хаотичне мерехтіння клаптів думок і невмолимий натиск волі, яка почала прокидатися. Це тіло колись був жінкою. Було. Не знаю, що би вона відчула, якби взнала, як виглядає зараз. Наші зусилля з її воскресіння досягнули якоїсь межі, викликаної чи то невмілими діями Круга, чи то древністю останків. Тіло не бажало збиратися до кінця, що було і на краще — буйне чудовисько я б зупинив одним жестом, а от що робити з жіночою істерикою у виконанні зомбі — зовсім не уявляв. Життєвої сили небіжці помітно не вистачало, вона не знала, але якимось чином здогадувалися, що з нею роблять, і не могла цьому зашкодити. Крапс потягнувся до неї зусиллям волі, готуючись зламати і підкорити, але я не дозволив йому, просто притис його Джерело, і маг насторожено завмер. Надто вже він звик патрати злочинців!

Тепер мені стали зрозумілішими слова Чарака про тотожність і розуміння — я почував себе одночасно двома різними людьми, чоловіком і жінкою. Причому — жінкою зляканою (он, значить, як воно виглядає, це почуття!). З точки зору воскреслого духа, тих століть, що минули з часу її смерті, не існувало, вона тільки що впала на підлогу, і раптом її оточили дивні незнайомі люди.

— Не бійся, — сказав я їй. Раніше ми би не зрозуміли одне одного, але зараз говорили однаковою мовою. — Допоможи мені, скажи, що трапилося? Що з тобою сталося?

Вона повірила і слухняно звернулася сама до себе, останнім, смертним зусиллям пробуджуючи внутрішні образи минулого, а я дивився на світ її очима і бачив все таким, яким воно було тоді. Просторі, світлі приміщення, різнокольорові вогні, товща води, агрегати, які в ній повільно пливуть. І на цьому білому пластику, на світлому металі, наче павутина, розцвітають брудні плями фóмів. Нежива скверна розповзатися, на очах заполоняючи купол, а люди стояли і показували на неї пальцями. Вони нічого не робили, вони виглядали здивованими і трохи схвильованими, але не наляканими

— Ти знаєш, що це? Ти розумієш, що це було? — Допитувався я у зомбі.

Все-таки це тіло було дуже старе, відлуння життя в ньому майже згасло, і навіть найсильніші чаклуни не змогли втримати його довше, ніж якусь хвилину. Мертва плоть перетворилася на сірий прах, на цей раз остаточно, а накопичену реанімуючим прокляттям енергію довелося розсіяти.

Всі некроманти бачили те ж саме, що і я. Ми вражено мовчали.

— Що? Вам вдалося щось взнати?

Ах, точно, у ритуалу був глядач. Барраєві зміст наших видінь був недоступний.

— Їх убило вторгнення потойбічного, — відповів я за всіх, — фóми, найпримітивніші із стихійних проклять, але ті люди не знали, що це було, і не могли себе захистити.

— Але ми ж у морі! — з недовірою віддихнув Крапс. — Тут соленої води до сраки. Треба було просто стіни помити…

Я знизав плечима:

— Це просто, якщо про це знати. У них не було часу шукати правильні засоби.