Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

— Тут все? Все, що має при собі мати чистильник Врахуй, що вони були переконані, що це спрацює з кожним.

Соркар лише знизував плечима.

Зазвичай, співробітник НЗАМПІС носить при собі масу корисних речей: еліксири, пробники, різноманітні амулети (захисні і не дуже). Я пригадав зламаний периметр в Редстоні. В роботу чорного прокляття неможливо вмішатися, еліксири, без сумніву, створені білим, але ж їх ще випити треба. Значить відкладемо набік усі зілля і чорномагічні прибабахи. Переді мною залишилося півдюжини штуковин, механізм яких був або складний, або невідомий мені. Тут-то мені і споганіло.

— Ось це от — шо?

— «Хранитель».

— А як він вичисляє момент смерті власника?

«Чистильник» таких тонкощів не знав. Я гарячково намагався згадати теорію. Поетично кажучи, «хранитель» спрацьовує тоді, коли душа чарівника залишає тілесну оболонку, і робить неможливим вмішання потойбічного або проведення некромантичних ритуалів. На землю падає лише сірий попіл — амулет знищує труп якісно і цілковито.

Наскільки поширені ці штуки у бойових магів? При роботі з потойбічним феноменами завжди є ризик появи ліча — чаклуна, який дав маху і був заселений ворожою сутністю. Особливо це актуально для слабосильних недовчених магів… якими і є більшість чистильників, тому їм «хранителі» роздають обов’язковим чином. Пари прикладів з недалекого минулого вистачило, щоби влада почала це жорстко контролювати: ловити зміненого чарівника — дуже невдячна справа. «Хранитель» — маленька вишукана штучка, ювелірна прикраса, яку зовсім не обов’язково щоразу знімати і одягати — в постійному носінні смертоносного амулету бойові маги бачили якийсь шик, ознаку крутості. Інша справа, що я вперто вважав себе алхіміком і традиційних атрибутів чаклуна уникав (мені чорного костюму і лакованих мештів вистачало). Чи можна вмішатися в роботу цього смертельно небезпечного пристрою?

Позбавитися «хранителя» Соркар погодився охоче і, для того, щоби кинути амулет в мішок, використав двозубу виделку, — можливість, навіть теоретична, що тебе спопелить заживо, йому зовсім не подобалася. Насущну загрозу ми усунули, справжнє обличчя вбивць представили суспільству, безкоштовним пивом залилися по вуха і пішли спати в кузов машини (спроби дружини корчмаря влаштувати нас в хаті ні в кого ентузіазму не викликали). У мене перед очима уже стояли паровоз-дорога-Редстон. І душ! О, так, багато-багато гарячої води, пухнасті рушники, ніякої економії мила і ніяких свічок!

Прокинувся я посеред ночі, мокрий від поту, і розбиратися, що це за дивні реакції, мені було нíколи. У моїй уяві висіла карта Арангена, та сама, на якій Рідзер показував маршрут просування свого загону до каштадарського кордону. Звідтам почнеться військова операція з зачистки східного узбережжя від потойбічної зарази, там зараз зібралася добра половина армійських спеців — еліта бойових магів Інгерніки. І туди ж (саме туди!) кількома загонами пробиралися Чудесники. Ні, якщо вони збираються підходити зі своїми амулетами до кожного бійця, то довго вони не протягнуть. А якщо у них є щось більш гадське на ту ж саму тему?

Сон пішов і не повертався. Я виліз під біле місячне світло і спробував зібратися з думками. Майже одразу до мене приєднався Соркар, видно, його Джерело уже поверталося (напевне, стрес допоміг). Ну, от, я розкрив страхітливі плани сектантів, і що мені тепер з цим робити?

Найпростішим було би — наплювати і забути. Соркар сперечатися не буде — сприйняття мене як старшого намертво в’їлося в мозок чистильника. Алехові можна нічого і не казати. В кінці кінців, яке мені діло до армійських дурисвітів, яких я все одно більше нікóли не побачу?

«Ніколи» — зітхнула всередині чужа пам’ять про досвід втрат. Пам’ять, якої у чорного не могло бути за визначенням. Мессіні Фаулер доводилося втрачати близьких людей — чекати зустрічі, сподіватися на близькість, а потім усвідомлювати, що перервана розмова не продовжиться вже більше ніколи. Ніколи. Я набувати такого досвіду не хотів принципово. Нафіг треба! У мене здоровий сон і тверді нерви, мені зовсім не обов’язково випробовувати їх на міцність. Значить, Чудесників доведеться якось обламати. Найпростішим було би доїхати до станції і подзвонити по телефону, якби я знав, кому дзвонити.

Соркар терпляче чекав на моє рішення.

— Збирайся, — сказав я йому, — їдемо на південь.

Навіщо він мені знадобився? Чорні ж більше люблять працювати самостійно? Не знаю, якийсь один новий інстинкт з’явився — не хотів я іти на діло без страховки.

Ми зібралися за п’ять хвилин. Розбудили Алеха — веліли взяти зомбі і їхати до станції. Розбудили каштадарців — порадили їхати за білим і охороняти його. Розбудили корчмаря — пригрозили, що якщо староста проґавить полоненого негідника, йому каюк. Потім наповнили олією запасні каністри і відчалили в ніч.

За дві години їзди від села починався широкий шлях, той самий, на узбіччі якого убили чистильника Гатая, шлях, вздовж якого нам з Чудесниками було по дорозі.