Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Баррай спустився одразу за мною, прийняв згори металеву валізку і першим ділом змінив патрон в регенераторі — присадкуватій діжечці, що примостилася під ліхтарем.
— Атмосфера куполу непридатна для дихання, — повідомив він. — Ми заповнили чистим повітрям кілька приміщень, щоби не порушувати стану хімічної рівноваги, який там сформувався. Кисень може згубно діяти на древні артефакти, тому зазначено крейдою зону ми вас просимо не полишати!
Жирна крейдяна риска не доходила на метр до шовкової мембрани.
Ну, нічо. Все добре в міру, не все одразу. Ніщо не перешкоджає мені просто дивитися навколо. Профанові не зрозуміти, як багато може сказати алхімікові сам лише вигляд рукотворного пристрою! В кожній деталі інтер’єру, в ребристих стінах коридору, в профілі намертво заклинених дверей було спресовано роки досвіду, пошуків, вдалих знахідок і оглушливих провалів.
Око легко проводило межу між древнім і сучасним — надто вже разюче відрізнялися між собою форма і дизайн. Тут все видавалася надто правильним і гладким, наче в ювелірній крамниці. Взяти, наприклад, ті ажурні металеві тарелі, закріплені на стелі. Я не міг уявити собі способу виготовлення цих штук, крім того, щоби виточити з суцільного шматка металу і відполірувати вручну. Але навіть в цьому випадку на поверхні було би видно якісь дефекти або матеріалу, або обробки. Але ні, нічого подібного! Їх були тут сотні, можливо, тисячі, і вони ВСІ були абсолютно ОДНАКОВИМИ. Аж тепер-то мені і стала зрозумілішою причина нав’язливої маячні про техномагію — в голові у «бадилля» просто не поміщалися думка про те, що таке можна створити без допомоги чарів. Я, мимоволі, провів рукою вздовж доступної частини стіни і спробував проаналізувати відчуття, які принесла Сила.
— Не поспішайте з Джерелом, молодий чоловіче, — гукнули мене заду. — Тут це небезпечно.
А якщо подумати, що саме є матеріалом для регенераційних патронів, то основну небезпеку можна зазначити хрестиком. З язика хотіли зірватися страшні прокляття. Він що, вирішив, що я Силу недостатньо контролюю? Я?!! Всі, холєра, такі турботливі, шкода лишень, не тоді, коли треба. Полаятися з колегою я не встиг — освоєна археологами зона була не такою вже і великою.
Баррай завів усіх до залу з опуклою скляною стіною. Донними відкладам основу куполу засипало повністю, тому моря видно не було, зате в кутку скло розтинала драматична тріщина. На підлозі лежало… ну, будемо вважати, що тіло (хоча як їм вдалося визначити, що тут хтось помер у плавальному костюмі — ще та загадка). Теоретично, кості — це лише камені, а камені можуть лежати вічно, але на практиці з них щось таке виходить, і в непідходящих умовах від скелета залишається лише крихке біле сміття. Звід черепа і дуги ребер не збереглися, чітко розрізнити можна було лише жовтуваті намистинки зубів і пагорб на місці хребта. Баррай виконав звичні маніпуляції з регенератором і запалив яскраві блакитні світильники.
М-да. Ясно, що до своєї роботи маги поставилися з душею: вся підлога приміщення була розкреслена знаками і лініями: пентаграми щитів, поглиначі, рефлектори — все те, що допоможе нам залишитися живими, як щось раптом піде не так. Красиво, вражає, одначе власне некромантичні плетіння від уміння малювати не залежали абсолютно.
— Це — останнє тіло, яке збереглося на розчищеній території, — Баррай розглядав рештки без трепету чи співчуття. — Якщо на цей раз не вийде, доведеться зсувати перегородки, а це — роботи на три тижні.
З такими темпами я не те, що на здачу робіт, я на екзамени не встигну. Як же мене це все задовбало…
Крапс активував захисні знаки навколо регенераторiв, інші зосереджено розминалися. Я починав звіріти. Їм що, не ліньки тягатися сюди раз за разом? Всього то справ: взялися, зібралися, підняли. Ну, і упокоїли, звичайно. З Максом це зайняло у мене не більше п’яти хвилин. Відлуння чужих Джерел не додавало благодушості; зрозуміти, де мої власні думки, а де — голос чорної натури, ставало все складніше. На той момент, коли все було готове, відчуття боязливості стосовно неосвоєного ритуалу вмерло в мені остаточно. Тепер — тільки давай!
У повітрі затанцювали зелені мережива некромантичних плетінь, у кожного мага вони були свої, з неповторним малюнком і не завжди зрозумілим значенням. Мені дісталося те, що символізувало мову (не звук, а скорше саму здатність до спілкування).
Майже одразу я зрозумів, що саме у них щоразу не виходить. Один взяв на себе відчуття, другий — пам’ять, третій — здатність усвідомлювати, кожне закляття окремо було досконалим, але мав ще бути і хтось, хто би замкнув магічний круг, узгодив між собою окремі ритми, а без цього всі плетіння ворогували одне з одним, як на моєму мотоциклі двигун з ліхтарем. Почуття гармонії — штука тонка, воно дається або постійною практикою, або при народженні, раз і назавжди. Я чекав, тягнув, але потрібної дії (такої простої і зрозумілої), ніхто не починав. Так от навіщо їм був потрібен Чарак! У нього вже був досвід участі подібних ритуалах. Але старий некромант уже не годен був здійснювати такі подвиги і прислав замість себе мене.
Так вони будуть вправлятися роками, поки мертвяки в куполі не закінчаться.
Я рішуче ускладнив власне плетіння, змушуючи інших виправити у своїх чарах дрібні огріхи і надати їм потрібних форм (таким методом користувався Чарак коли навчав мене). Маги захвилювалися. Крапс спробував вийти з Кругу, але я перервав його спробу втечі — сформував вузол, який перешкодив йому відіслати Джерело. Всі на секунду прийняли потрібні позиції, і майже одразу мертве тіло нам відгукнулися. Тепер я вів Круг, а решта мені підкорялася, і результат був очевидний.
Потоки чорної енергії пронизували простір, резонуючи зі зворотною стороною реальності, роблячи тоншою межу між світами, а поняття живого і неживого — розпливчатими і неясними. І німа досі матерія нечутно співала. Труп, який лежить на місці своєї смерті — це найкращі умови для таких чар.
Мистецтво некромантії
