Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

Я розстелив на гальці велике простирадло і почав приймати сонячні ванни. У цьому дебільному занятті до мене негайно приєднався Алекс.

— П-привіт. Н-ну, як?

— Успішно, — я не став діставати його особливостями некромантичних ритуалів. — Ти взагалі —то там був?

— Н-ні, не п-пус-к-ка…

— Зрозуміло.

І справді, всі ці похмурі коридори і відчуття глибини могли остаточно вивихнути мозок вразливого білого.

— А чого ви наверху не копаєте?

— Н-навіщ-чо?

— Тут був насипний острів — спочатку зробили стіни, потім набили всередину всякого мотлоху, а зверху засипали пісочком і звели будинки. Залишки вулкана захищали все це від морських течій, а то, що каменів не видно, так це чи то верх корінної породи за стільки років просів, чи то море піднялося, словом, рівень фундаментів опинився трохи нижче рівня води під водою. Напевно що під нами дофіга артефактів.

Алех з цікавістю оглядів ребруваті дюни.

— З чого ти взяв?

— Массі це знала, — пояснив я. І у відповідь на зацікавлений погляд: — Мессіна Фаулер, небіжчиця, яку ми піднімали. А про що ти подумав?

— Т-треба б-би к-копнути….

Я знизав плечима. Білий міг проникнути в минуле лише так — через уламки каменів і шматки кераміки, побачити світ очима померлих йому було не дано. Яка іронія! Кожного білого від народження переслідує природня здатність розуміти і співчувати, але при цьому добитися ТОТОЖНОСТІ може лише чорний.

А потім півдня побиватися, що нема парасольки і зручного лежака на пляжі. Казна-що!

Рішуче згорнувши простирадло, я вирушив шукати когось більш тверезомислячого, ніж пришиблений ритуалом некромант. Наприклад, нашого полковника. Це ж він придумав підіймати зомбі, так?

Армійський емісар окупував їдальню, як найбільший намет зі столом, де і сидів, обклавшись паперами.

— Ну що, розкрили ви свою таємницю?

Стівенсон поплескав по пачці листків перед собою:

— Поки що мені перепадає лише потік свідомості. Від вас я звіту не вимагатиму — це не входило у ваш контракт, та і спогади у всіх все одно будуть однакові.

«От тільки знайти вірне толкування для цих спогадів зуміють далеко не всі,» — подумав я, але вголос нічого не сказав. Мені ще тут застрягнути не вистачало!

— Скажу прямо, до цього часу потойбічні феномени в якості причин апокаліпсису ніхто не розглядав, — Стівенсон набив люльку якоюсь виключно смердючою травою і розкурив її, наплювавши на шкоду, яку та завдавала здоров’ю оточення. — Уряд і лідери білої спільноти організовували масштабні дослідження, але нікому жодного разу не вдавалося виявити сліди природніх катаклізмів, які би відповідали датам гіпотетичних палеокатастроф. Некромантія була нашим останнім козирем. Тепер дослідження доведеться починати заново…

«Хочу все знати» — вічний принцип. Однак, треба визнати — вони вибрали оригінальний спосіб шукати відповіді на свої запитання. У мене було глибоке переконання, що Мессіна вважала допити небіжчиків дитячою казкою.

— Я взагалі не пам’ятаю, щоби там фігурували маги.

— Решта теж на цьому наполягає, — похмуро кивнув полковник, — і про Кейптауер ми знаємо одну інтересну штуку: це був не притулок вибраних, а тюрма, в якій, серед всіх інших, відбував покарання останній чорний маг своєї епохи. Схожості не помічаєте?

— Як це чорний маг міг бути останнім? — обурився я.

— Не знаю, але тут не може бути різних толкувань. Цей маг — легендарний король, який правив островом триста років. Природньо, його життя нащадки описували з максимальними подробицями, з яких ясно видно, що інших чорних магів, крім нього, не було ні тоді, ні довгий час після того. Саме він ввів у практику ритуал примусового Здобуття Сили — не міг собі дозволили чекати на наступника.

«Периметр протікає в трьох місцях…» — дуже чітко вимовили у мене над вухом (Шерех, якого я останнім часом не відчував і не спостерігав, вирішив, що саме зараз треба нагадати про себе). Я наїжачився. Та яке мені, по суті, діло до проблем тридцятитисячолітньої давності? Тьху на них!

Колеги-некроманти продовжували напружено медитувати (а може просто дружно сачкували всім колективом), а я почав збиратися назад. Відпочинок на морі — це, звичайно, добре, але мій диплом — результат напруженої п’ятирічної праці, та і зомбі уже тиждень без нагляду. І що гидко: жодна з моїх частин проти виконання обов’язку не заперечувала.

Всі необхідні підписи і печаті я зібрав за півдня (добре жити на острові!), залишилося вибрати шлях до свободи. Нурсен пропонував зачекати на один з рейсових пароплавів, якими здійснювалося матеріальне забезпечення експедиції. Ідея мені не подобалася. Рейки підходили до узбережжя лише в двох місцях: порті Ільсіль на каштадарському кордоні і у Верноті; туди і туди — п’ять днів морем, і ще не кожне судно зможе прийняти на борт мого мотоцикла (його ж доведеться тягнути лебідкою зі шлюпки). Додати до цього або необхідну пересадку, тому що потяги з Вернота до Редстона не ходять, або три дні на трансконтинентальному експресі через весь південний Аранген. І, взагалі, мені було чисто естетично бридко від необхідності робити гак: найкоротша відстань між двома точками — пряма.

— А-а д-давай зі м-мною? — запропонував Алех.

Виявилося, Стівенсен хоче відіслати начальству терміновий пакет — його треба було доставити на поштовий відділок на вузловій станції, саме для таких цілей в Ґіладі і тримали вантажівку. Місію доручили Алехові, як найбільш працьовитому. Дорога до залізниці була пряма і наїжджена (а не ті манівці, якими ми добиралися з Тюкнутого Тауна), отже, часу не неї повинно було піти набагато менше. Проблема була лише одна — від думки, що зомбі буде знову гасати колючками, мене починало млоїти.

— Пес у кузов поміститься?

— Б-без п-проблем!

Я одразу погодився. Посаджу в машину Макса і Соркара з його лахами, а сам поїду в комфорті без зайвої мороки. Добре!

Зворотній шлях до Ґіладу пролетів непомітно, можливо, тому що цього разу за нами прийшла звичайна шхуна, а нормальний вітрильник не викликав у мене такого роздратування, як калічна моторка. Через неповних вісім годин я зійшов на причал у місті, і довго стояв, кліпаючи очима, і намагаючись второпати, що ж це тут помінялося.

Там, де раніше були лише бруд, порохи і мотлох, з’явилися десятки відтінків кольору і нюансів форми. Обшарпані човни більше не здавалися вириганими недоїдками прогресу, в них марилося щось ірраціонально-романтичне, убогі навіси з плавника і галуззя манили око неповторністю обрисів. Навіть запах, добре знайомий сморід гнилих водоростей і риби, раптом доніс у собі нові відтінки ароматів солі, йоду і екзотичних трав.

Просто казка, блін.

Ні Ґілад залишився таким, як був, помінявся я сам. В мені говорила пам’ять людини, яка все життя прожила у підводних куполах, мегаполісах зі скла і металу, ще десь вище за небо (зовсім незрозуміло,