Житіє моє - Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова
Першим зустрітим мною чорним виявився маленький сухенький чоловічок в старомодному смугастому костюмі (у мене складалося відчуття, що похилий вік — характерна особливість некромантів). Гнала вперед його ніяк не войовничість, а, скорше, допитливість.
— Добрий вечір! — чоловічок підняв солом’яну панаму. На периферії поля зору замаячив містер Баррай.
— Добрий вечір, — я вирішив показати себе з кращого боку. — Нас не представили…
— Крапс, — ввічливо посміхнувся він, — слідчий відділ жандармерії.
— Томас Тангор, — я рішуче розправив плечі, — позаштатний співробітник.
І хай хтось посміє сказати, що це не круто!
Некромант пожвавішав.
— Син Тодера? О, мої співчуття! Дуже, дуже здібний був… е-е… чоловік.
Дякую хоч сволотою не назвав. І влип би я оце зараз, якби вчасно не розтормошив Хемаліса! Ух, мама…
Я поважно кивнув, приймаючи співчуття.
— Це була велика втрата для всіх!
Він несподівано погодився.
— А до нас якими вітрами?
— Працювати.
— Прекрасно! Нас чекає виключно цікавий досвід, якщо все вдасться, природньо.
Я зробив вигляд, що зрозумів. Баррай вирішив втрутитися:
— Можливо, у вас знайдеться час поговорити з керівництвом експедиції? Містер Нурсен з подробицями опише вам задачу.
Що характерно: раніше він цього зробити не міг. А тепер що помінялося? Ох вже мені це «бадилля»! Я поблажливо кивнув, і ми пішли в їдальню знайомитися з місцевим активом.
Як це не дивно, місіс Клементс серед них не було — Алех доріс до самостійної роботи (треба буде його привітати). З нових були присутні якийсь армійський тип (я так і знав!), підстаркуватий алхімік і дівиця, вигляд якої чомусь асоціювався у мене з цілительством.
— Як ви уявляєте собі ціль вашої роботи? — поцікавився той, котрий в мундирі, на прізвище Стівенсен (не маг і, судячи за твердістю погляду, принаймні підполковник).
— Ніяк не уявляю. Мені ніхто нічого не каже!
Просвітою мене грішного одразу зайнявся містер Нурсен. Містер Баррай тихцем зітхнув (я теж, але ще тихше). Добре хоч, що він — не заїка!
— Все діло в знахідках, зроблених в Місті Набли, — гордо оголосив білий. І замовк.
— Де-де? — розмову явно слід було підтримати.
— В поселенні найдревнішої цивілізації нашого світу.
— А…, — взагалі-то, ні про що подібне я не чув, але мало як воно буває.
Він підозріливо вгледівся в мене, чекаючи якоїсь іншої реакції.
— Ти цікавився коли-небудь історією?
— Ну, не так щоби…
— Зрозуміло, — засмучено зітхнув він. — Тоді почну спочатку. У людей дуже складне і неоднозначне минуле. Офіційно, найдревніше людське поселення — це так зване Місто Бекмарка, частина древнього мегаполіса, похована під гігантським зсувом. Воно майже на тридцять тисяч років старше за поселення в Кейптауері, наступних за віком руїн.
— Угу, — про Кейптауер я читав, коли намагався розібратися в ТЕХНОМАГІЇ.
— Не знаю, що ви чули, — ніби відповів він на мої думки. — Але якщо високий розвиток цивілізації Кейптауера до певного роду гіпотеза, то для цивілізації Бекмарка вій документально доведений. Методом ретроспективної некромантії з масиву іржі в розкопі було відновлено здатну самостійного рухатися установку, ідентичну до наших автомобілів у всьому, крім зовнішнього дизайну.
Від такої заяви я трохи припух. Відбиток сутності неживого предмету?..
— Так, — задоволено посміхнувся він, — археологія не стоїть на місці! І ось ми знаходимо третій шар…
Словом, якщо по простому, то заслуги археологів у ділі не було — відкриття зробили аматори. Під час останньої війни з Каштадаром одному з флотських офіцерів здалося, що у Пташиних Островів якась дивна форма (пірати з місцевих за двісті років до такого не допетрали). Мужик виявився підприємливим і зловжив службовим положенням, підбивши корабельних магів промацати морське дно — він допускав, що перед ним древній порт, а де порт — там і затоплені скарби. Результат виявився приголомшливим на дні континентального шельфу, що плавно спускався в морську безодню, було розташоване щось величезне, кругле і залізне. Що хочеш, то думай. Природньо, що знахідкою в першу чергу зацікавилося армійське керівництво.
Перевірити аномалію вдалося лише через тридцять років, після винаходу підводного дзвону для великих глибин (під це його і зробили). Безліч теоретиків розглагольствувало про природу об’єкта, але жоден навіть близько не вгадав коли оператор дзвону пару разів копнув намул, наноси обсипалися, і під ними виявилася верхівка гігантської скляної півсфер. Так було знайдено СПРАВЖНІЙ морський скарб — Місто Набли.
— Це титанічна конструкція! — закоханим голосом зітхав Нурсен. — Створити таку нам зараз не під силу. Вона все ще держить атмосферу, корозія вразила і дала протекти воді лише там, де двері люків. Якби існування Міста не засекретили, наші матеріали би зробили фурор в алхімії.
Я, думаючи в цей момент саме про фурор в алхімії, насупився, не розуміючи. Люблять же люди шифруватися, коли не треба!
— Якщо це сталося тричі, — тихо зауважив містер Баррай, — то чому не може статися і вчетверте, і вп’яте, і вшосте?
— Так, так, — відгукнувся Нурсен. — Три цивілізації існували в різний час на цій землі, і всі три зникли без сліду, хоча ні в чому не поступалися нашій. Скажемо чесно: навіть цивілізацію Бекмарка археологічна спільнота сприйняла заледве — людям не подобається думати про регрес такого масштабу. Крім того, колапс кожен раз ставався практично моментально. Найдревніші літописи Кейптауера прямо стверджують, що світ за межами острова зник за один день, хоча багато хто був схильний вважати це помилкою, що закралася при переписуванні текстів. Але таке враження, що і в Бекмарку, і в Наблі жителі також померли всі і одразу. Особливо це помітно в підводному місті: тіла лежать хаотично вздовж коридорів, деякі — прямо на робочих місцях, один труп впав з наполовину натягнутим гідрокостюмом. Це моторошна картина, — він спохмурнів, двоє моїх колег збожеволіли від роботи там. Як ви думаєте, який ефект це справить на обивателів?
Та-а-а… Це ж найгірше страховиддя втілене в реалі: раптова незрозуміла смерть, яка регулярно косить жителів цього світу. Спалах релігійного фанатизму — найменше, що нас чекатиме.
— Ми повинні зрозуміти, що сталося, — підсумував Баррай, — ми запрошуємо вас в Місто Набли.
Він сам не зрозумів, що сказав: тепер, коли я взнав про існування такого місця, втримати мене від проникнення туди було набагато складніше, ніж затягнути всередину. Практика і робота за контрактом, це були так, приємні бонуси (мені ж іще й заплатять). Та я життя готовий був покласти на те, щоби подивитися на таке чудо!
— Розумію, — мені довелося напружити усі свої сили, щоби зуміти виглядати занепокоєно, а не жадібно. — Я усвідомлюю важливість задачі і докладу усіх зусиль, щоби виконати роботу належним чином.
Нурсен радісно запосміхався, а Баррай підозріло прищурився (він, точно, надто багато знав про чорних).
Природньо, прямо зараз
