Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
Відьма поплескала батька по плечу і, ледве переставляючи ноги від втоми, попленталася до Агата.
– Горпино, стій! – кинулася я за нею.
Вона зупинилася. Я дістала з-за пазухи прихований золотий.
– Це тобі за роботу, – всунула я їй у руки монету.
Вона не стала відпиратися, спробувала її на зуб, усміхнулася і сховала в сумці.
– Дякую, Руто. Чорнявий закоханий у тебе. А другий... – відьма осіклася і замовкла.
– Що другий, Горпино?
Серце шалено калатало. Ну ж бо, відьмо, скажи, що приховує Альгін?
– Він твоя тінь, Руто. Точніше, тінь від тіні. Сам розповість, коли час прийде. Не квап його.
– Звідки ти все знаєш? – тільки й змогла вимовити я.
Невже люди мають рацію? Невже вона колишня послушниця храму Всепоглинаючої Темряви?
Відьма гірко посміхнулася краєчками губ.
– Того року багатьох вигнали з Ситова. Усіх тих, хто не захотів при королівському дворі залишитися, – неохоче сказала вона. – Молодий і дурний король вирішив піти шляхом свого батька... Та то вже пусте, що було, те прахом розвіялося, – з гіркотою видихнула відьма. – Краще додому не ходи.
– Чому?
– Їдь у Ситів.
– Ні, там мій брат. І-і-і…
– Як знаєш, – Горпина немов не чула мене, – від долі рогожкою не накриєшся. Бувай, Руто, ще побачимося.
Горпина повільно сіла на Агата і кроком пустила коня, повернувши до своєї хати. А я стояла і дивилася їй услід.
Вдома я обійняла на прощання батька і тільки-но хотіла обійняти маму, як вона мене різко відштовхнула. Та так, що я мало не впала, добре, що Кхибра підтримала.
– Це все через тебе!.. – гнівно прошипіла вона. – Якби ти до півдня не дрихла, нічого б цього не сталося!.. І Єрошка був би цілий! Навіть подруга твоя полізла яблука рвати, а ти?!...
– Замовкни, Христе, – тихо сказав батя. – Її провини ні в чому немає.
Але вона, здавалося, не чула його.
– Забула, що це твій обов’язок – яблука збирати?! До академії вона вступила!.. Толку від твоєї академії! Кухаркою ти й тут могла б стати! Велике досягнення – качалкою махати в тітчиній таверні! Чи в корчмі не намахалася?! Мало було, так?! Думала, що ти, як порядна, працюватимеш у Пелагеї, грошима нам допомагатимеш! А ти?!!.. Усе життя тільки про себе й думаєш!.. Тобі плювати на сім’ю!.. Навіть косу зажилила!..
– Мамо... – по моїх щоках потекли сльози. Скільки можна мене шпиняти? – Що ти таке кажеш?! Схаменися! Ви ж не останній шматок хліба доїдаєте... А Єрошка... я не винна в тому, що він упав.
– А хто винен, якщо не ти?! Ти дрихла без задніх ніг, ще й замість роботи сіла жерти!
– Христя, замовкни! – заступився батя.
– Та як тобі не соромно!.. – не витримала я.
– Ти ще мене й соромити будеш?!
– Мамо...
– Та яка я тобі мама?! Відьомське кодло! – Її обличчя перекосилося від злоби. Повернувшись до батька, вона видала: – Казала мені мати не виходити за тебе, дурбецала, заміж! Не послухала! Пожаліла! А мене хто жаліти буде, а?! Казала мама, що лікті кусати з досади буду! Ось воно!.. Боком вилізла доброта моя!.. Синочка, Єрошку, ти, згубила, тварюка!.. Ти!.. Ти!.. Ти!..
– Припини... вона не винна в тому, що трапилося... – голос батька був глухим і низьким, немов він з льоху говорив.
Я закам'яніла.
– Бать?.. Що... що все це значить?..
– Те й значить! – гаркнула мати. – Прохоре, що ти стоїш, як у рот води набрав?! Ну, розкажи своїй небогі хто кому батько й мати?! Чого заткнувся?! Нумо, розповідай! Як на колінах переді мною повзав, як тикав мені в обличчя цією гидотою! – Вона ткнула пальцем у мій бік. – Врятуй крихітку, вона сиротою залишилася! – перекривила вона батька. – Чого ж ти тепер замовк, га?!
Мене хитнуло. Я схопилася за стіл.
– Як же я тебе ненавиджу! – виплюнула та, яку я все життя називала матір’ю.
– Христе, замовкни, – якимось чужим голосом сказав... батько?
– Тато... – горло стиснув спазм. У вухах забухали величезні барабани. Перед очима все попливло. Я зробила крок, тримаючись за стіл, але ноги зрадницьки підкосилися і я впала.
Отямилася надворі. Я лежала на колінах Германа, він дбайливо притримував мою голову. Поруч навпочіпки сиділа Кхибра і тримала мене за руку. Біля неї стояв блідий Альгін. З хати вийшов батько з кухолем.
– Тримай, донечко.
Я сіла, спершись на плече Германа. Тремтіло все тіло. Зуби клацнули об край глиняного кухля, відвар полився на кофтинку. Гера забрав у мене відвар і дістав із кишені маленьку знайому пляшечку – сопільник. Я видихнула й одним ковтком випила. Горло обпекло, з очей полилися сльози. Не стільки від опіку, скільки від образи. Мене все життя виховували чужі люди, яких я вважала рідними. Але... я ніколи не зможу цьому чоловікові сказати «дядько». Він мене виростив у своїй нескінченній любові.