Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян

Федяя відштовхнула до тачки невідома сила. Але одразу ж він полетів назад, тепер від потужного поштовху в спину. У двір увійшов Ойхільд. Він котив перед собою схожу тачку

– Вона? – поставив він перед відьмою глину.

– Вона. Дякую.

– Так... так... Горпина, а замовлення? Що я людям скажу? Як же ж так? Людоньки, що ж це? Що ж мені людя́м сказати, га?!.. – він розгублено дивився на всі боки, шукаючи підтримки. Але сусіди відвернулися від Федяя.

– Скажеш, що совісті в тебе немає. Просрав, – огризнулася відьма і кивком голови покликала хлопців. Потім подивилася на Лютку. – Лютко, неси простирадло. Швидко! Потім будеш страждати. Усі баби народжують. І не тільки двійню. Потім будеш охати! Кожна хвилина на рахунку.

Сестра пошкандибала до хати, тримаючись обома руками за поперек. Герман акуратно розтиснув мої пальці й погладив по плечу.

– Підійми його, – звернулася вона до Альгіна, відкидаючи з Єрошки перину.

Він зашепотів заклинання і намалював у повітрі знак. Брат повільно піднявся в повітря і застиг на рівні поперека відьми. Люди ахнули й зашепотілися.

– Хвилин п’ять зможеш утримувати?

– Так.

– Давай, допомагай мені, – наказала Горпина, розриваючи сорочку на братові і знімаючи з нього штани.

Яблука глухо впали в траву, куди впало слідом і моє серце. Маленький блідий Єрошка тримався у повітрі, наче на невидимому ліжку, звісивши тоненькі ручки й ніжки.

– Дуже обережно перевертай його.

По обличчю Альгіна струменів піт, але він продовжував однією рукою утримувати брата, а другою перевертати його.

– Піднімай його так, ніби він стоїть і спирається об стіл руками. Малий має бути як гірський міст. Зрозумів? Ноги нижче рук. Зрозуміло?

– Так, – здавлено сказав Альг.

Герман дістав з кишені амулет, повісив його на шию Альгіну і активував заклинанням. Альг вдячно кивнув, переводячи подих. Кхибра відірвала шматок подолу і витерла піт з його обличчя.

Прийшла Лютка з простирадлом. Відьма різкими рухами розірвала його на широкі смуги й почала туго обмотувати худе тіло Єрошки.

– Допоможи затягнути, – попросила вона Германа.

Разом вони туго сповили брата.

– Руто, до мене. Повторюй за мною.

Я підійшла до неї. Відьма брала глину, злегка розминала і швидкими рухами товстим шаром наносила її на Єрошку. Я стала обмазувати брата знизу.

– Швидше, Руто, швидше. Гей, тролице! – крикнула вона через плече Кхибрі. – Швиденько притримай голову хлопчика, щоб дивився вперед. Обережно повертай. Ось так! Молодець.

Ми дуже поспішали. Коли братика було взято в глиняний панцир, Горпина звернулася до Германа:

– Тепер суши його. Тільки щоб волосся не спалахнуло.

Герман зосередився, щось прошепотів, клацнув пальцями, між ними затанцювали невеликі спіралі. Він підійшов до брата. Спіралі зісковзнули з пальців і пробіглися панциром, оперізуючи худе тільце і, миттєво висушуючи його. Від побаченого сусіди знову загуділи. Курчавці багато чули про магію, але занадто мало бачили. Розігнані хмари та оживших мерців – не беремо до уваги.

– Суши акуратно, щоб не залишилося сирої глини. Це важливо. Інакше вона буде довго сохнути і мокнути. Хлопчисько може зопріти й застудитися.

– Є, – я ніколи не бачила Германа таким зосередженим, хіба що на цвинтарі, коли довили Зурмса. Піт із нього тік зливою, сорочка і штани – хоч вичавлюй, і весь тремтів від напруги.

Я підійшла до нього і підставила плече, щоб міг спертися, але він бравував і тримався з останніх сил. Це не сховалося від відьомських очей.

– Не вдавай з себе героя, якщо пропонують допомогу, приймай.

Гера важко задихав, сперся на підставлене плече і дістав ще кілька амулетів. Я стиснула зуби. Незважаючи на те, що він був як вербовий прут, важив він чимало. Він активував амулети. Один повісив на себе, а другий на Альгіна. Кхибра знову витерла піт з обличчя Альга.

– Здоровань, – звернулася відьма до напіворка, – обережно бери хлопця на руки та неси у дім. Тільки голову притримуй. Лютка, не стій стовпом, покажи йому дорогу і відчини двері.

Ойхільд обережно, наче пушинку, підійняв Єрошку і повільно пішов слідом за сестрою. Городяни тихо перемовлялися. До Горпини підійшов батько. Я придивилася – він миттєво постарів. У мідній бороді й шевелюрі поблискували сріблясті волоски.

– Горпино...

– Не треба мені твоїх подяк, Прохор. Ти сам знаєш, що якщо в родині ладу немає, то Рокнесгер вдіє по-своєму. На все воля богів. І сперечаються з ними тільки йолопи.

– Єрошка...

– Житиме твій синок... Усе найгірше позаду. Руті дякуй. Кмітлива виросла дівчина. А іншим своїм передай, щоб забули до мене дорогу. На поріг не пущу. Ти – приходь, вони – ні. Я до вас загляну завтра. І якщо твоя дружина спробує мене виставити з дому, прокляну. Ти знаєш, як я до неї ставлюся. Бувай, Прошко. Це випробування потрібно пройти. Якщо воно не згуртує вас, значить... Гаразд, богам видніше, куди тебе вивести. І це, – вона помовчала, наважуючись говорити чи ні, але все ж таки зважилася: – з бабою своєю розберися, зрозумів?