Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Вираз обличчя Кари було частково розгніваним, частково стурбованим і частково нетерплячим. Через все те, що відбувалося і, перш за все, через Річарда, який невідомо куди запропастився, Верна прекрасно розуміла, що відчувала ця жінка.

— Ваші Сестри знайшли хоч що-небудь незвичайне?

Верна похитала головою.

— Інші Морд-Сіт?

— Нічого, — сказала Кара, зітхнувши і взялася знову крокувати. Вона якусь мить обдумувала ситуацію, потім знову повернулася до Верне.

— Я все ж думаю, що що б не трапилося, це повинно було трапитися тієї вночі, коли вони спускалися до могил.

— Я не кажу, що ти неправа, Кара, але ми навіть не впевнені, що вони взагалі спускалися до могил. Що, якщо вони передумали з деяких причин і пішли спочатку кудись в інше місце? Що, якщо хто-небудь приніс Енн повідомлення або що-небудь ще, і вони кудись помчали? Що, якщо щось трапилося перш, ніж вони спустилися до могил?

— Я так не думаю, — сказала Кара, склавши руки й знову взявшись крокувати. — Я все ж думаю, що там внизу щось не так. Щось внизу в могилах просто пішло неправильно.

Верна не стала питати, що могло бути «неправильно». Вона вже робила це раніше абсолютно безрезультатно. Кара не знала, що було неправильно. У неї просто було невизначене почуття, що щось неправильно там внизу в могилах.

— Твоє почуття не сильно допомагає нам, щоб продовжити. Можливо, якщо б це було щось трохи більш визначене.

— Невже ти вважаєш, що я не пробувала думати про те, що могло бути причиною цього?

Верна дивилася, як Кара повільно ступила.

— Добре, якщо ти не знаєш, що змушує тебе так відчувати, можливо, є хтось ще, хто може знати, чому ти думаєш, що там щось не так.

— Це схоже на лорда Рала. Він завжди говорив, що потрібно думати про рішення, а не про проблему. — Кара зітхнула.

— Але ніхто ніколи не спускався вниз…

Раптом вона повернулася і клацнула пальцями.

— Ось!

Верна підозріло насупилася.

— Що ось?

— Хтось, хто знає це місце.

— Хто?

Кара вперлася обома руками в стіл і нахилилася вперед з усмішкою.

— Служителі склепу. У Даркена Рала були люди, які дбали про могили — так чи інакше, дбали про могили його батька.

— Що ти сказала про могили? — Запитала Бердіна, зайшовши в кімнату.

Найда, висока білява блакитноока Морд-Сіт, йшла разом з нею. Верна побачила Еді, замикаючу хід.

— До мене тільки що дійшло, що служителі склепу можуть знати щось про могилах, — сказала Кара.

Бердіна кивнула.

— Ти ймовірно права. Деякі написи там внизу зроблені на древнєд'харіанській мові, тому Даркен Рал іноді брав мене з собою, щоб допомогти йому з перекладом. Даркен Рал був дуже вимогливий до догляду за могилою його батька. Він страчував людей, які не змогли належним чином подбати про це місце. Це все-таки могила його батька.

— Це — тільки кам'яні підземелля, — недовірливо сказала Верна.

— Там унизу більше немає нічого — ніяких меблів, завіс чи килимів. Що ж там можна вимагати?

Бердіна, що стояла стегном навпроти столу, схрестила на грудях руки і нахилилася трохи вперед, як ніби збираючись попліткувати.

— Ну, він наполягав лише на одному — щоб свіжі білі троянди завжди заповнювали вази. Вони повинні були бути чисто білими. Він також вимагав, щоб факели завжди залишалися палаючими. Служителі склепу не повинні були дозволити навіть пелюстці троянди впасти на підлогу або догорілому смолоскипу охолонути, не будучи заміненим новим палаючим.

Якщо Даркен Рал, відвідуючи склеп свого батька, бачив пелюстку троянди на підлозі або якщо один з факелів догорів, то він приходив в лють. Служителів склепу страчували через такі порушення, тому, як ти можеш собі уявити, вони були вельми уважні до своїх обов'язків. Вони повинні бути добре знайомі з цим місцем.

— Тоді ми повинні поговорити зі служителями склепу, — сказала Верна.

— Ви можете пробувати, — сказала Бердіна. — Але я не думаю, що вони зможуть вам багато чого сказати.

Верна наполягала.

— Але чому б і ні?

— Даркен Рал боявся, що вони можуть погано відгукнутися про його покійного батька, перебуваючи в гробниці, — Бердіна зробила рух у вигляді ножиць двома пальцями. — Тому їм відрізали язики.

— Дорогий Творець, — пробурмотіла Верна, торкнувшись пальцями лоба. — Цей чоловік був монстром.

— Даркен Рал давно вже мертвий, — сказала Кара, — Але служителі склепу повинні все ще знаходитися поблизу. Вони знають це місце краще, ніж будь-хто інший.

Вона попрямувала до дверей.

— Ходімо подивимося, що ми можемо дізнатися.

— Я думаю, що ти права, — сказала Верна, обходячи навколо столу. — Якщо ми отримаємо від них хоч якусь інформацію, це зможе допомогти нам залагодити питання. Якщо там дійсно щось не так, ми повинні знати про це. Якщо ні — тоді ми повинні спрямувати наші зусилля на щось інше.

Еді спіймала Верну за руку.

— Я тільки прийшла говорити, що я від'їжджаю.

Верна здивовано моргнула.

— Ти хочеш поїхати? Чому?

— Мене турбує, що нікого немає біля Замку Чарівників. Що, якщо Річард прийде туди шукати нашу допомогу? Він повинен знати, що ми зробили. Він повинен знати, що Замок закритий. Він повинен знати, що Ніккі запустила в дію шкатулку від його імені. Він повинен знати, що Ніккі і Енн зникли. Йому може навіть бути потрібна допомога обдарованої. Повинен бути хтось там, якщо він з'явиться біля Замку.

Верна зробила жест на захід перш, ніж поглянути в абсолютно білі очі Еді.

— Але Замок Чарівників запечатаний. Де