Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця - Террі Гудкайнд

Вдалині Річард міг чути ритмічний спів незліченних солдатів, які чекали на початок змагання. Здається, співав весь табір.

Річард підозрював, що кожна людина, не зайнятий роботами на будівництві схилу, навіть якщо не протиснеться, щоб своїми очима бачити хід змагання, ймовірно, буде чекати переданих коментарів.

Багато більше звичайного людей могли тепер подивитися цю гру — імператор направив робочі бригади готувати будівельний матеріал, так чи інакше, необхідний для зведення схилу — і вони викопали в землі великий котлован на території Рівнини Азеріта.

Нове велике поле Джа-Ла мало пологі схили по краях, що дозволило розмістити набагато більшу кількість глядачів, ніж будь-коли раніше.

У Річарда були думки, що їх гра з командою імператора відбудеться після полудня, який власне вже і настав, але день наближався до кінця, а інші команди ще продовжували свої змагання в чемпіонаті. Ігри, врешті решт, були просто видовищем для солдатів.

Нове поле Джа-Лa імператор розташував прямо біля основи плато Народного Палацу, демонструючи тим самим, що Орден тут влаштувався і це його територія.

Річард окинув поглядом навколишнє похмуре середовище, яке відливало сірим металом. Остання промінь фіолетового заходу згас. Схоже, передбачається темна ніч.

Річард не розраховував, що гра може початися в таку пізню годину, але ніч йому прекрасно підігравала. Фактично, це був один з несподіваних хороших поворотів фортуни в наявності тих значних перешкод, що лежали перед ним.

Він скористається темрявою. Як лісовий провідник. Йому частенько доводилося блукати по лісових стежках, освітленим тільки світлом місяця і зірок. А деколи світили тільки зірки. Річарду було зручно в темряві. Він мав здатність спостерігати не тільки очима.

З одного боку здавалося, що лише кілька днів тому він був серед тих дерев, хоча з іншого — ніби вічність назад, немов в іншому житті. За плечима був довгий шлях від Хартлендських лісів. Довга дорога від миру і безпеки, в яких він знаходився тоді.

Довгий шлях з тієї пори, коли його улюблена відповідала йому взаємністю.

Коли Річард закінчував з розфарбуванням Джонрока, він примітив коммандера Карго, який пробирався через кільце стражників. Після співучасті в зрадництві попередньої вночі, розсерджений офіцер влаштував гарну зачистку в рядах стражників.

З'явилося декілька нових облич серед охоронців — наглядачі, довіра до яких не викликала сумніву. Коммандер Карго очолював ескорт військ — солдатів, яким було поставлено в обов'язок тільки одне: вартувати полонених гравців і бути впевненими в тому, що вони зможуть грати в Джа-Ла.

І, тим не менше, найбільшу увагу солдати повинні були приділяти стеженню за Річардом. Вони представляли його спеціальну варту.

Річард був останнім у ряду, коли знімали кайдани, і тепер, нарешті, він міг потерти свою запалену шию після того, як командер Карго скинув з нього залізний нашийник.

Звільнившись від важкого ланцюга, що своєю вагою пригинав його, Річард відчув себе так легко, немов він міг спливти в повітря. Це додало йому відчуття невагомості і надлюдської швидкості. Він ухопився за це сприйняття, роблячи його частиною себе.

Вдалині монотонний повторюваний хорал солдатів розбурхував первісні почуття. Це було за гранню страху. Річард покрився гусячою шкірою. Глядачі жадали крові. Схоже, цієї ночі, їх бажання збудуться.

Слідуючи за командером Карго і очолюючи свою команду до поля Джа-Лa, Річард відсторонився від наростаючого гамору. Він зосередився на своєму спокої.

Поки вони прямували через табір по проходу зробленому в полчищі солдатів, до них з усіх боків тяглися руки, бажаючи доторкнутися до учасників команди, коли вони проходили повз. Деякі з команди Річарда посміхалися, махали і торкалися витягнутих рук солдатів.

Джонрок, будучи найбільшим чоловіком в команді і легко впізнаваним, був в епіцентрі уваги. Він широко посміхався, махав, обмінювався рукостисканнями — вбирав всю цю атмосферу, поки вони просувалися вперед.

Річарду здавалося, що Джонроку більше всього на світі хотілося бути обожнюваним натовпом. Він любив подобатися усім.

Слова і підтримки, і ненависті лилися каскадом з усіх боків. Річард йшов, втупивши очі вперед, ігноруючи солдатів і крики.

— Ти нервуєш, Рубен? — Командер Карго запитав через плече.

— Так.

Карго послав йому покровительственну посмішку.

— Це пройде, коли все почнеться.

— Я знаю, — відповів Річард, блиснувши поглядом з-під брів.

Обширна низина області поля Джа-Ла являла собою наповнений гамором котел, який пінився обличчями глядачів в киплячому морі бруду.

Натовп за межами щільного кільця палаючих факелів по краю поля співав — не словами, а гортанним риком — виражаючи не тільки підтримку гравцям, але і самому видовищу. Спів натовпу супроводжувався тупотом ніг.

Глибоке, ритмічне гупання можна було не тільки чути, але і відчувати від землі ногами, немов розкочувався грім. Ефект був приголомшливим і, в деякому розумінні, одурманював. Це був древній заклик до насильства.

Річард відсторонився від тих почуттів. Він не дозволив грубим, жорстоким звукам підживлювати ті пристрасті, які і без того вирували в ньому. Прокладаючи свій шлях через вируючі маси людей, він залишався у своєму власному особистому світі, віднайшовши внутрішній спокій.

Коммандер Карго зупинив команду в одному кінці поля якраз перед факелами. Річард бачив, що лучники з натягнутими стрілами, зайняли весь периметр поля. По центру, з правого боку від нього, він помітив зону, приготовлену для імператора.

Джегана там не було. Всередині у Річарда защемів вузлик тривоги. Він думав, що Джеган, безумовно, буде присутній на цій грі, що Келен буде поруч. Але відгороджена секція поки що пустувала.

Річард приборкав свої емоції, усуваючи тривогу. Джеган не пропустить цю гру. Рано чи пізно, він повинен з'явитися.

Коли команда імператора йшла до протилежного кінця поля, натовп вибухнув грозовим ревом. Ці чоловіки були кращими з тих, кого Орден міг запропонувати. Вони були героями