Американські боги - Ніл Гейман

Інший голос — певно, агента Світа, бо він також здався знайомим — мовив:

— А зараз ми повертаємося до планової телепрограми.

Знову був серіал Cheers, і Тренер запевняв свою доньку, що та насправді дуже гарна, викапана мама.

Телефон задзвонив так різко, що поліцейська Ліз аж підскочила. Підняла слухавку. Сказала:

— Добре. Добре. Так. Так, я буду на місці. — Вона підвелася з-за конторки і звернулася до Тіні: — Вибач. Але я мушу посадити тебе в камеру. Не користуйся унітазом. Якщо тобі треба буде в туалет, натисни на кнопку біля виходу, я проведу тебе до вбиральні. Скоро приїдуть люди шерифа з Лафаєтта і заберуть тебе.

Вона зняла з нього наручники та кайданки і зачинила його в камері. Тепер, за зачиненими дверима, сморід був навіть гіршим.

Тінь сів на бетонний лежак, витягнув долар зі Свободою зі шкарпетки і почав перекочувати його між пальцями, ховати в долоні, перекидати з руки в руку, змінювати розташування монети так, щоб ніхто з тих, хто міг би спостерігати за ним, не помітив її. Він ніби завмер. Просто вбивав час.

Раптово він зрозумів, що глибоко сумує за Середою. Він сумував за його впевненістю, за його ставленням до життя. За його переконаннями.

Розкрив долоню, глянув на карбований у сріблі профіль Свободи. Міцно стиснув монету в кулаці. Подумав, чи стане він одним з тих, кого стратили за злочин, якого він не вчинив. Якщо він доживе до страти. Те, що виробляли на його очах агент Світ і агент Град, свідчило, що вони заввиграшки можуть дістати його і в тюрмі. Мабуть, на Тінь чекає прикрий нещасний випадок по дорозі до наступного місця позбавлення волі. Або його застрелять при спробі втечі. Певно, так і станеться.

Там, за склом, раптом зчинилася бурхлива діяльність. Зайшла поліцейська Ліз. Вона натисла на кнопку, двері, яких Тінь не помічав раніше, відчинилися, і до конторки квапливо підійшов чорношкірий працівник правоохоронних органів в коричневій уніформі людей шерифа.

Тінь сховав срібний долар назад до шкарпетки, притиснувши його до кісточки.

Посланець шерифа передав якісь папери, Ліз проглянула їх і поставила підпис. Зайшов Чед Малліґан, перекинувся з прибулим кількома словами, тоді відчинив двері камери і зайшов досередини:

— Ну тут і штиняє.

— Та що ти таке кажеш?!

— Що ж... По тебе приїхали. Виявляється, ти — питання національної безпеки. Як тобі таке?

— Це буде чудовою передовицею для «Приозерських вістей».

Чед незворушно глянув на нього:

— Шахрай, якого затримали за порушення умов дочасного звільнення? Це не особлива сенсація.

— То он воно як?

— Он воно як це розповіли мені.

Тінь простягнув руки перед собою, і Чед застібнув наручники, тоді кайданки, і врешті, з’єднав їх ланцюгом.

Зараз мене виведуть назовні, гарячково думав Тінь. Може, я зможу втекти. Хоч якось зможу звідси забратись. Він розумів, що це дурна і безнадійна ідея: посеред зими, в наручниках і колодках, у легенькій помаранчевій уніформі.

Чед супроводив його до офісу. Тепер Ліз вимкнула телевізор. Чорний посланець оглянув його і звернувся до Чеда:

— А він здоровило.

Ліз передала прибулому пакет з Тіневими речима, той розписався за них.

Чед поглянув на Тінь, тоді перевів погляд на посланця. Сказав йому — тихо, але так, щоб Тінь міг чути:

— Слухайте. Я просто хотів сказати... Мені неприємно бачити те, що зараз відбувається.

Посланець кивнув. У нього був глибокий інтелігентний голос. То був голос людини, яка однаково вміло організує прес-конференцію і масову різанину:

— Ви можете звернутися до відповідних органів. Наша робота — перевезти його.

Чед скривився, а тоді звернувся до Тіні:

— Добре. Тобі в ті двері, і до воріт.

— Прошу?

— Туди. Там на тебе чекає машина.

Ліз відчинила двері:

— Переконайтеся, що помаранчеву уніформу нам пришлють назад. Минулого разу, коли ми надіслали правопорушника в Лафаєтт, ми її так і не отримали. А потім за форму платить наш округ.

Вони провели Тінь до виходу, де на нього чекала машина. То не була поліцейська автівка. То був чорний лімузин. Інший представник правопорядку, неохайний білий вусатий чоловік, курив собі біля неї. Коли конвой наблизився, чоловік роздавив недопалок носаком черевика і відчинив задні двері машини для Тіні.

Тінь незграбно всівся. Наручники і колодки сковували його рухи. Чорношкірий представник правопорядку звів мотор. Вони чекали, поки відчиняться ворота.

— Ну ж, рушаймо, рушаймо, — нетерпляче тарабанив чорношкірий пальцями по керму.

Чед Малліґан постукав по склу бокового віконця. Другий з людей шерифа виразно поглянув на водія, і той опустив вікно.

— Це неправильно, — сказав Чед. — Я просто хотів сказати, що ви чините неправильно.

— Ми взяли до уваги ваш коментар і направимо його до відповідних органів, — відрізав водій.

Ворота відчинилися. Завірюха не вщухала, сніжинки вертілися у світлі фар. Водій натис на педаль газу. Вони поїхали в напрямку центральної вулиці.

— Ти ж чув про Середу, — озвався до Тіні водій. Тепер його голос звучав інакше, по-старечому і знайомо. — Він мертвий.

— Так. Знаю. Бачив по телевізору.

— Еті бляді, — сказав білий. Це було перше, що він взагалі сказав. Його голос був прокуреним, він говорив із акцентом. Цей голос Тінь також упізнав. — Еті бляді, кажу тобі, вони бляді. Бляді.

— Дякую, що мене забрали, — сказав Тінь.

— Ой, забудь, — відказав водій. Фари зустрічних машин вихоплювали його обличчя з темряви, і те виглядало ще старішим. Ще він виглядав меншим. Останнього разу, як Тінь бачив його, на ньому були канаркові рукавички і піджак у клітинку.

— Ми були в Мілвокі. Коли задзвонив Ібіс, поскакали сюди, мов у дупу вжалені.

— Думаєш, ми дозволили б їм запакувати тебе і підсмажити на електричному стільці? І це тоді, коли мій молот тільки й чекає, щоб проломити твою черепушку? — похмуро запитав білий представник закону, шукаючи в кишенях пачку цигарок. Він говорив із сильним східноєвропейським акцентом.

— Гівенце долетить до вентилятора десь за годину, — зауважив пан Нансі, який із кожною хвилиною ставав усе більш схожим на самого себе, — коли по тебе приїдуть ті, хто треба. Ми зупинимося перед тим, як виїдемо на п’ятдесят третє шосе, і перевдягнемося з цього дрантя в наші звичні лахи.

Чорнобог усміхнувся і показав Тіні ключ від наручників.

— Мені подобаються вуса, — зауважив Тінь. — Тобі пасує.

— Спасіба, — Чорнобог погладив їх