Американські боги - Ніл Гейман

Вони звернулись із замовленнями до літньої пані зі стурбованою усмішкою. Пані читала книжку в м’якій обкладинці— «Що в мене на серці» Дженні Кертон. Телефон знову задзвонив. Жінка зітхнула, підійшла до апарата, підняла слухавку:

— Так? — роззирнулася. — Так-так, здається, вони тут. Побудьте на лінії.

Вона наблизилася до них і сказала пану Нансі:

— Це вас.

— Гаразд. Прошу пані, переконайтеся, що моя картопелька фрі буде дійсно хрумкенькою. Аж підгорілою.

Нансі пішов до таксофона.

— Це я... — і, після паузи: — А з чого ви вирішили, що я такий дурний і повірю вам? — і, після ще однієї: — Я знайду те місце. Я знаю, де це... — а тоді: — Так. Хочемо. І ви знаєте, що воно нам потрібне. А я знаю, що ви хочете його позбутися. Тому давайте без фокусів.

Він повісив слухавку і повернувся за столик.

— Хто то був? — поцікавився Тінь.

— Не назвалися.

— І чого ж вони хотіли?

— Пропонували мирну угоду. Хочуть передати нам тіло.

— Брешуть! Хочуть нас обманути, а тоді повбивати. Повторити те, що зробили із Середою, — обурився Чорнобог, а тоді додав із похмурою гордістю: — Свого часу я саме так і робив. Треба їм наобіцяти чого завгодно, а тоді робити те, що і збирався.

— На нейтральній території, — продовжив Нансі. — На справді нейтральній.

Чорнобог пирхнув. Звучало так, ніби у висохлому черепі прокотилася металева кулька.

— Я казав точнісінько те саме. Приходьте на нейтральну територію, казав їм я, не бійтеся. А тоді надходила ніч, і вбивав їх. Усіх. Добрі були часи.

Нансі знизав плечима. Поколупався у своїй картоплі — обсмаженій аж до коричневого — і схвально всміхнувся:

— М-м-м... Дуже гарненька картопелька.

— Їм не можна довіряти, — погодився із Чорнобогом Тінь.

— Послухай. Я старший за тебе, розумніший за тебе, і виглядаю ліпше, ніж ти, — Нансі рясно поливав свою картоплю кетчупом, стукаючи по денцю пляшки. — А ще я можу за одне пообіддя причарувати більше кралечок, ніж ти за рік. Я танцюю мов янгол, воюю мов загнаний у глухий кут ведмідь, сную плани краще за лиса, співаю як соловейко...

— І що з того?

Нансі втупився своїми темно-карими очима просто в Тіневі:

— А те, що їм свербить позбутися тіла не менше, ніж нам свербить до нього добутися.

— Не буває нейтральної території, — правив своєї Чорнобог.

— Буває. Центр. Серединне місце.

Чорнобог різко захитав головою:

— О, ні. Вони не захочуть зустрічатися із нами там, бо вони нічого не зможуть там зробити. То погане місце, погане для нас усіх.

— Саме тому вони запропонували передати нам тіло в Серединному місці.

Чорнобог на хвильку завагався. Тоді визнав:

— Може й так.

— Коли знову виїдемо на дорогу, — сказав Тінь, — поведе хтось із вас. Мені треба поспати.

Достеменно визначити середину чого-небудь непросто — м’яко кажучи. Знайти ж центр живих істот — скажімо, людей чи континентів — завдання суто умоглядне. Що є серединою людини? Де шукати осередок сну? А якщо йдеться про пошук географічного центру Сполучених Штатів — чи варто враховувати Аляску? А Гаваї?

На початку двадцятого століття придумали із цією метою склеїти велику картонну модель сорока восьми континентальних штатів і балансувати її на вістрі шпильки, аби знайти те єдине місце рівноваги. Його й назвали центром.

І от, як багато хто припускав до цього, географічний центр Сполучених Штатів припав на місцину неподалік Лебанона, що в окрузі Сміт, штат Канзас — на свиноферму Джонні Ґріба. У 1930-х мешканці містечка дозріли до того, аби спорудити пам’ятний знак простісінько посеред ферми, але Джонні заявив, що мав у сраці отих туристів, які будуть витоптувати його землі й лякати кнуриків, бо тоді ж льохи перестануть пороситися. Місцеві зметикували, що він має рацію, тож географічний центр Сполучених Штатів переїхав на пару кілометрів північніше Лебанона. На тому місці розбили парк, поставили кам’яний монумент і повісили на нього латунну табличку, яка сповіщала, що ви перебуваєте в самісінькому центрі Сполучених Штатів Америки. Лебанонці проклали до цього місця асфальтову дорогу і навіть побудували тут мотель — певні, що мільйони туристів ось-ось прибудуть. Ще вони привезли маленьку пересувну капличку і зняли її з коліс. А зробивши це все, стали чекати на юрби мандрівників, що приїздили б сюди в пошуках нових вражень, відпочинку та можливості похвалитися всім і кожному, мовляв, були у центрі Америки, чудувалися з нього і молилися там.

Туристів не було. Не приїздив узагалі ніхто.

Зараз там стоїть сумний крихітний парк із капличкою, знятою з коліс, у якій навіть невеликий похоронний почет не поміститься — вона не набагато більша за рибальську будочку над ополонкою. Покинутий мотель витріщається мертвими вікнами.

— І саме тому точнісінький центр Америки, — підсумував пан Нансі на в’їзді до Г’юмансвілля, штат Міссурі (населення 1084 особи), — це закинутий парк, порожня церковця, купа каміння і занепалий мотель.

— Свиноферма. Ти щойно казав, що точний центр Америки на свинофермі, — здивувався Чорнобог.

— Не йдеться про те, як воно є насправді, — пирхнув Нансі. — Йдеться про те, що вважають справжнім люди. Все уявне, як не крути. І лише тому важливе. Люди воюють тільки за уявні речі.

— Люди, тобто такі, як я? — поцікавився Тінь. — Чи такі, як ви?

Нансі змовчав. Чорнобог чи то пирхнув, чи то висякався.

Тінь спробував умоститися зручніше в салоні мікроавтобуса. Він уже поспав, але геть трішечки. Десь у шлунку гніздилося неприємне відчуття. Гірше, ніж у тюрмі. Гірше, ніж перед тим, як Лора прийшла і повідомила невтішні новини про пограбування. Було тривожно. Його нудило, у потилиці поколювало, хвилями накочувалася паніка.

Нансі з’їхав із траси в Г’юмансвіллі й запаркувався біля супермаркету. Тінь пішов за ним слідом усередину. Чорнобог чекав на стоянці: сказав, що хоче покурити і розім’яти ноги.

Запаси пластівців на стелажах поповнював блондин настільки юний, що здавався майже дитиною.

— Привіт, — звернувся до хлопця Нансі.

— Привіт. То це правда? Вони його вбили?

— Так. Убили.

Юнак сердито жбурнув кілька пачок пластівців на полицю:

— Вони собі думають, що можуть душити нас, як тарганів, — на чолі та щоці хлопця гніздилися вугрі. На