Американські боги - Ніл Гейман
— Не хочеш ні про що мені розповісти? — спитав Чед.
— Я під арештом?
Одрі вийшла на вулицю вслід за ними. Здавалося, вона от-от знову зірветься на крик. Але вона сказала тремтячим голосом:
— Він вбив двох людей, Чеде. До мене приходило ФБР. Він психопат. Якщо хочеш, я поїду з тобою до відділку.
— Пані, ви вже влаштували достатньо неприємностей, — голос Тіні звучав втомлено, і він сам це чув. — Будь ласка, залиште нас.
— Чеде! Ти чуєш! Він мені ще й погрожує! — затряслася Одрі.
— Повернися всередину, Одрі, — відказав Чед. Вона виглядала так, ніби готова була почати суперечку, але тоді міцно стулила губи, розвернулась і пішла назад у бар.
— Не хочеш якось пояснити її слова? — перепитав Чед у Тіні.
— Я ніколи нікого не вбивав.
— Я тобі вірю, — кивнув Чед. — Я певен, що ми легко владнаємо цю плутанину. Просто хтось щось переплутав. Але я маю перевірити. Ти ж не завдаси мені клопоту, Майку?
— Жодного клопоту. Це якась помилка.
— Саме так. Чому б нам не вирушити до відділку і не дати всьому раду там?
— Я під арештом? — знову перепитав Тінь.
— Ні. Якщо тобі самому цього не хочеться. Думаю, ти можеш піти зі мною до відділку просто тому, що хочеш все владнати через почуття громадянського обов’язку, і ми зробимо все можливе, щоб дати цьому раду.
Чед перевірив, чи Тінь неозброєний. Вони сіли до Малліґанової машини. Тінь знову сидів позаду і визирав назовні крізь ґрати. SOS, думав він. Рятуйте. Допоможіть. Він спробував підштовхнути Малліґанів розум так само, як одного разу підштовхнув розум поліцейського в Чикаго. Це я, твій старий друзяка Майкл Айнзель. Ти врятував моє життя. Невже це все не тупо? Чому б тобі просто не забити на цю дурницю?
— Я вирішив, що краще тебе звідти забрати. Аби якийсь придурок не вирішив, що це ти викрав Елісон Мак-Ґоверн, і мені не довелося заспокоювати натовп, що жадає твоєї крові.
— Розумно.
— То ти впевнений, що нічого не хочеш мені сказати?
— Впевнений. Нічого.
Решту дороги до Приозерського поліцейського відділку вони мовчали. Коли вони паркувалися, Чед розповів, що ця будівля належала підрозділу шерифа округу. Міська поліція тіснилася у кількох кімнатах. Округ збирався побудувати собі щось сучасніше, але поки було як було.
Вони зайшли досередини.
— Мені потрібен адвокат? — поцікавився Тінь.
— Тебе ще ні в чому не звинувачують, — відказав Чед. — Вирішуй сам. Ось, присядь.
Він штовхнув якісь двері і показав на дерев’яний стілець, попропалюваний збоку цигарками. Тінь всівся. Він почувався знесиленим. Ситуація була ідіотська. На дошці оголошень поруч із великим знаком, що забороняв куріння, висів невеличкий плакат: «У розшуку». На плакаті була фотографія Елісон Мак-Ґоверн.
У приміщенні стояв дерев’яний стіл, на якому валялися старі примірники Sports Illustrated та Newsweek. Місце на обкладинці, де була адреса доставки, хтось акуратно вирізав. Погане освітлення. Жовті стіни, які колись могли б бути білими.
Через десять хвилин Чед приніс йому скляночку дуже водянистого гарячого шоколаду з автомата і запитав:
— Що у тебе в торбі?
Тінь аж тепер зрозумів, що досі тримає пакет з «Протоколами Приозерської ради 1872-1884 років».
— Та це просто стара книжка. Там є фотографія твого діда. Чи може, прадіда.
— Он як?
Тінь погортав книгу, доки не знайшов світлини міської ради, і показав Чеду чоловіка на прізвище Малліґан. Чед усміхнувся:
— От тобі й на.
Хвилини переходили в години, а Тінь сидів і сидів. Він прочитав два випуски Sports Illustrated, тоді взявся за Newsweek. Час від часу заходив Чед, перепитував, чи не треба Тіні до вбиральні. Якось запропонував йому шматок шинки і пакетик чіпсів.
— Дякую, — Тінь узяв шинку і чіпси. — Я під арештом?
— Ну-у-у... — Чед протяжно втягнув повітря між зубів. — Скоро дізнаємося. Схоже на те, що ім’я Майк Айнзель дісталося тобі незаконно. З іншого боку, у цьому штаті дозволено називати себе як завгодно, якщо ти не змінюєш ім’я з шахрайською метою. Але це викликає підозри.
— Я можу зателефонувати?
— Місцевий дзвінок?
— На далеку відстань.
— Буде дешевше, якщо скористаєшся моєю кредиткою. Або тобі доведеться накидати четвертаків на десятку тому автомату в коридорі.
А ще ти знатимеш, подумав Тінь, за яким номером я зателефонував, і, напевне, зможеш взяти інший апарат і послухати мою розмову. Але вголос сказав:
— Звісно, це було б чудово, — вони зайшли до порожнього офісу поруч із Медовим. Там було трохи краще освітлення. Тінь попросив у Чеда набрати номер бюро ритуальних послуг в Кайро, штат Іллінойс. Чед набрав номер, передав Тіні слухавку:
— Я тебе залишу, — і вийшов.
У слухавці пролунало кілька гудків, перш ніж почувся голос:
— Бюро Ібіса і Шакала. Ми вас уважно слухаємо.
— Доброго вечора, пане Ібісе. Це Майк Айнзель. Я вам допомагав... на Різдвяні свята.
На тому кінці дроту хвильку повагались, тоді відповіли:
— А, Майку, так, звісно. Як ваші справи?
— Не дуже добре, пане Ібісе. Я втрапив у халепу. Напевно, мене ось-ось заарештують. Сподіваюся, ви бачили мого дядечка, або зможете передати йому вісточку.
— Звісно, я запитаю, де він. Заждіть, м-м-м, Майку. Дехто хоче перекинутись із вами слівцем.
Ібіс на тому кінці дроту передав комусь слухавку і грудний жіночий голос звернувся до Тіні:
— Привіт, милий. Я сумувала.
Тінь був упевнений, що ніколи раніше не чув цього голосу. Але він її знав. Знав цю жінку.
Кінчай, зашепотів хрипкуватий голос у його свідомості, в його сні. Кінчай.
— Що то за дівчисько, яке тебе цілувало, милий? Хочеш, аби я ревнувала?
— Ми просто друзі. Я думаю, вона хотіла щось усім показати. А звідки ти знаєш, що вона мене цілувала?
— В мене очі всюди, де є мій народ. Бережися, милий... — На мить запала тиша, тоді слухавку знову взяв пан Ібіс:
— Майку?
— Так?
— У нас виникла невеличка проблема з тим, щоб дістатись до вашого дядька. Здається, у нього якісь важливі переговори. Але я передам вісточку тітоньці Ненсі. Успіхів вам, — і телефон відімкнувся.
Тінь всівся і чекав, поки повернеться Чед. Він