Американські боги - Ніл Гейман

Нан’янінніі дотримав слова: дорогою вони не втратили нікого, крім жінки в пологах, а жінки в пологах належать не Нан’янінніі, а місяцю.

Вони здолали перешийок.

Калану покинула їх, щойно засвітало, щоб розвідати дорогу. Тепер небо чорніло, а Калану досі не повернулася. Та небо жило і мерехтіло, світло сяяло, звивалося й переливалося, пульсувало і текло, білим, зеленим, фіалковим і червоним. Аццула і її люди бачили північне сяйво раніше, та вони досі боялись вогнів — тим паче, що стільки світла на нічних небесах вони спостерігали вперше.

І поки ті вогні плавали й утворювали дивовижні фігури на небозводі, Калану повернулася, мовлячи до Аццули:

— Іноді мені здається, що я можу просто розкинути руки і впасти в небо.

— Це тому, що ти розвідниця, — відповіла священиця Аццула. — Коли ти помреш, ти впадеш у небо і станеш зіркою, щоб по смерті вести нас так само, як ти поводирюєш нам при житті.

— На сході — крижані скелі. Ми можемо на них піднятись, але так мине багато днів.

Чорне, ніби вороняче крило, волосся Калану носила довгим, як то личить чоловікам.

— Ти поведеш нас. Безпечно, — відказала Аццула. — Я помру біля підніжжя скель і стану пожертвою, яка дасть вам права на нові землі.

На захід від них, позаду, в тій стороні, яку вони покинули, там, де сонце відійшло до сну кілька годин тому, спалахнуло жовте світло, яскравіше за блискавицю, яскравіше за сонце. То був вибух чистого сяйва, і змусив він тих, хто були на перешийку, прикрити очі, спльовувати і голосити. Діти заплакали. А старий Ґаґвай прорік:

— То прокляття, про яке Нан’янінніі нас попереджав. Атож, він могутній і мудрий бог.

— Найкращий з-поміж усіх богів, — відказала Калану. — В новій стороні ми піднімемо його на високий поміст, відполіруємо бивні і череп риб’ячим і звірячим жиром, і навчимо наших дітей, і дітей наших дітей, і дітей наших дітей у сьомому коліні, що Нан’янінніі — найліпший із богів, і його ніколи не слід забувати.

— Боги могутні, — повільно, ніби вділяючи великої тайни, мовила Аццула. — Та серце могутніше. Із нашого серця боги вийшли, і в наші серця вони повернуться...

І невідомо, скільки ще продовжувала б вона свої богохульні речі, якби її не перебило те, що не терпіло суперечок.

Із заходу залунало таке ревисько, що вуха їхні закровоточили, і деяку часину вони не чули нічогісінько. Тимчасово сліпі і глухі, та живі, вони знали, що їм пощастило значно більше, аніж племенам, які залишилися у їхньому старому краї.

— Це добре, — сказала Аццула, хоч сама і не почула своїх слів.

Аццула померла в зеніті весняного дня біля підніжжя скель. Вона не дожила, аби побачити Новий світ, і її племені довелося ступити на ці землі без благословенної жінки.

Вони спиналися на скелі, йшли на південь і на захід, доки нарешті не дісталися долини з чистою водою, із річками, де роїлася срібношкіра риба, із оленями, які ніколи раніше не бачили людей і були такими ручними, що доводилося спльовувати і просити пробачення у їхніх духів, перш ніж забити їх.

Далані народила трьох синів, і подейкували, що Калану вдався остаточний магічний обряд і тепер вона могла робити зі своєю дружиною те, що роблять чоловіки, інші плескали, що Ґаґвай ще не такий старий, щоб не могти розважити діву, поки її мужа нема вдома. Достеменно відомо тільки, що відколи Ґаґвай помер, дітей у Далані більше не було.

Льодовики прийшли і розтали. Люди розселилися цими землями, створили нові племена і обрали собі нових захисників: круки і лиси, кроти, великі кішки і бізони — всі вони стали священними звірами, які позначали самість племен, і кожне з них стало богом.

Мамути на цих нових землях були більшими і повільнішими — не такими хитрими, як мамонти сибірських рівнин, а грибів панг із сімома крапками на шапочках вони не змогли знайти у новій стороні. Нан’янінні більше ніколи не мовив до племені.

І в часи, коли діти Калану і Далані побачили своїх правнуків, цими місцями пройшло велике і зажиточне плем’я воїнів, повертаючись зі свого походу за рабами на північ. Вони знайшли долину Перших людей. Повбивали більшість чоловіків, а жінок та дітей взяли у полон.

І одне дитя, у сподіванні на милосердя, відвело їх до печери між пагорбів, де вони знайшли череп мамута, пошарпаний плащ зі шкури, дерев’яну чашу і муміфіковану голову провидиці Аццули.

Дехто з войовників нового племені хотів забрати ці священні речі з собою і привласнити богів Перших Людей, і забрати їхні сили. Та інші не погодилися, бо думали, що не принесе це нічого, крім невдач та гніву їхнього бога (бо були то люди з воронового племені, а круки — ревниві боги).

Тому вони скинули священні речі з пагорба до глибокої ущелини, і забрали вцілілих Перших Людей на південь. А тоді люди воронів, і ще люди лисів, стали наймогутнішими на цій землі, і про Нан’янінні забули назавжди.

Частина третя

Мить бурі

Розділ чотирнадцятий

Коли люди втрачають надію й губляться у пітьмі,

Коли вітер злий мою свічечку загасив,

Я простягаю руку, ти теж простягнеш мені —

і ми будемо поряд у тьмі, поки стане сил.

Ґреґ Браун, «In the Dark with You»

Автівку вони мали поміняти о п’ятій ранку в Міннеаполісі, на постійній стоянці місцевого аеропорту. Приїхали на відкритий верхній поверх, де над ними було лише небо.

Тінь зняв помаранчеву уніформу, наручники і кайданки, заховав їх до коричневого паперового пакета, у якому донедавна лежали його манатки, акуратно загорнув вершечок і викинув у смітник на стоянці. Вони стали чекати, хвилин за десять із аеропорту вийшов кремезний молодик, наминаючи картоплю фрі з «Бургер кінга», і вирушив до них. Тінь одразу його впізнав: коли вони їхали з Дому-на-Скелі, той так гудів на задньому сидінні, що шибки тремтіли. На зиму цей юнак із торсом мов барило почав відрощувати бороду — тоді, у Домі-на-Скелі, він був чисто поголений. У бороді проглядалися сиві пасма, і юнак тепер видавався значно старшим на вигляд.

Він підійшов, витер жирні руки об светр і простягнув Тіні для потиску велетенську