Бенкет круків - Джордж Мартін

«Навіть шити було веселіше, ніж учити мови,— думала Арія одного вечора: половину слів, які вивчила, вона забула, а другу половину вимовляла настільки незграбно, що приблуда тільки реготалася з неї.— Речення в мене такі самі неоковирні, як були стібки». Якби дівчинка не була такою дрібненькою і худенькою, Арія їй би в ту її дурнувату пику зацідила. Натомість Арія закусила губу. «Двічі дурна: ні вивчити не можу, ні здатися».

А от приблуді загальна мова давалася легше. Одного дня за вечерею дівчинка повернулася до Арії і запитала:

— Хто ти?

— Ніхто,— відповіла Арія.

— Брешеш,— сказала приблуда.— Бреши більш добре.

— Більш добре? — засміялася Арія.— Маєш на увазі — краще, дурнувата.

— Краще-дурнувата. Я тебе навчу.

Наступного дня вони почалися гратися у гру «вірю — не вірю», по черзі ставлячи одна одній питання. Іноді відповідали чесно, іноді брехали. Запитувач мав визначити, де правда, а де брехня. Приблуда, здавалося, завжди все знала. Арії доводилося вгадувати. І здебільшого вгадувала вона неправильно.

— Скільки років ти маєш? — одного разу запитала її приблуда загальною мовою.

— Десять,— відповіла Арія, показуючи десять пальців. Їй здавалося, що їй ще десять, хоча напевно сказати вона не могла.

У Браавосі літочислення відрізнялося від Вестеросу. Може, її іменини вже й проминули.

Приблуда кивнула. Арія теж кивнула й браавоською мовила:

— А скільки років маєш ти?

Приблуда показала десять пальців. Потім ще десять і ще десять. А потім шість. Обличчя в неї при цьому залишалося незворушним, як стояча вода. «їй не може бути тридцять шість,— подумала Арія.— Вона ж маленька дівчинка!»

— Брешеш,— сказала вона. Приблуда похитала головою і знову показала пальці: десять, десять, десять і шість. Сказала, як буде «тридцять шість», і звеліла Арії повторити за нею.

Наступного дня Арія розповіла про це доброму чоловікові.

— Вона не збрехала,— озвався жрець.— Та, яку ти називаєш приблудою, доросла жінка, яка присвятила життя служінню багатоликому. Вона віддала йому все, чим була, чим могла стати і що живе в ній.

— А я буду як вона? — закусила Арія губу.

— Ні,— відповів він,— якщо не захочеш. Такою її зробила отрута.

Отрути! Тут вона все зрозуміла. Щовечора після молитви приблуда перехиляла над водою чорного басейну кам'яну карафу.

Приблуда й добрий чоловік були не єдиними слугами багатоликого бога. Час до часу в Чорно-білий палац навідувалися й інші. У товстуна були люті чорні очі, гакуватий ніс і великий ротяка, повний жовтих зубів. Суворий ніколи не усміхався; очі в нього були дуже світлі, а вуста — повні й темні. Красунчик щоразу з'являвся з бородою нового кольору та з новим носом, але гарним він лишався завжди. Ці троє приходили найчастіше, та були й інші: зизий, лордійчук, голодюк. Одного разу товстун і зизий прийшли разом. Ума послала Арію прислужувати їм за столом.

— Коли не подаєш і не наливаєш, має стояти нерухомо, наче з каменю витесана,— звелів добрий чоловік.— Зможеш?

— Так.

«Перш ніж учитися рухатися, слід навчитися не ворушитися»,— давним-давно напучував її Сиріо Форел на Королівському Причалі, й вона навчилася. У Гаренхолі вона служила чашницею Руза Болтона і якби колись розхлюпала вино, він би її оббілував.

— Добре,— озвався добрий чоловік.— І краще тобі зробитися глухою і сліпою. Ти багато чого почуєш, але все воно має в одне вухо влітати, а з другого вилітати. Не слухай.

Того вечора Арія і справді багато чого почула, але майже все браавоською мовою, тож заледве розуміла одне слово з десятьох. «Непорушна як камінь»,— звеліла вона собі. Найважче було не позіхати. Під ранок вона вже відключалася. Стоячи з карафою в руках, вона снила, наче вона — вовчиця, що вільно бігає в осяяному місяцем лісі, а на п'яти їй насідає, завиваючи, її зграя.

— А ті всі люди — вони всі жерці? — наступного ранку запитала Арія в доброго чоловіка.— І то їхні справжні обличчя?

— А ти як думаєш, дитинко?

Вона думала, що ні.

— А Джакен Г'ґар теж жрець? А не знаєте: Джакен повернеться у Браавос?

— Хто? — перепитав той — сама невинність.

— Джакен Г'ґар. Це він дав мені залізну монету.

— Я не знаю нікого з таким іменем, дитинко.

— Я його спитала, як він змінює зовнішність, а він сказав, що це не складніше, ніж узяти нове ім'я, якщо знати як.

— Справді?

— А ви покажете мені, як змінювати зовнішність?

— Якщо хочеш,— узявши її за підборіддя, він повернув її голову.— Надуй щоки й вистроми язика.

Арія надула щоки й вистромила язика.

— Ось. Твоя зовнішність уже змінилася.

— Я не те мала на увазі. Джакен якісь чари знав.

— Усі чари мають свою ціну, дитинко. Чаклунство — це роки й роки молитов, жертв і навчання.

— Роки? — збентежилася вона.

— Якби це було легко, це б уміли всі. Ніхто не бігає, перш ніж навчиться ходити. Навіщо заклинання там, де можна обійтися й балаганними фокусами?

— Але я і балаганних фокусів не вмію.

— То потренуйся корчити різні гримаси. Під шкірою в тебе м'язи. Навчися користуватися ними. Це ж обличчя — твоє. Щоки, вуста, вуха. Усмішки й похмурість не повинні налітати на тебе, мов раптовий шквал. Усмішка має стати твоєю служницею, яка з'являється на виклик. Навчися керувати своїм обличчям.

— Покажіть мені як.

— Надуй щоки.

Вона так і зробила.

— Зведи брови. Ні, вище.

І це вона зробила.

— Добре. А тепер побачимо, скільки протримаєшся. Думаю, недовго. Завтра спробуєш знову. В підземеллі є мирське дзеркало. Тренуйся перед ним щодня по годині. Вчися керувати очима, ніздрями, щоками, вухами, губами,— він знов узяв її за підборіддя.— Хто ти?

— Ніхто.

— Брехня. Сумна й жалюгідна брехня, дитинко.

На другий день Арія відшукала мирське дзеркало і тепер щовечора сиділа перед ним, поставивши обабіч по свічці, й корчила гримаси. «Навчися керувати своїм обличчям,— сказала вона собі,— й зможеш брехати».

Незабаром добрий чоловік наказав їй разом з іншими послушниками обмивати небіжчиків. Робота ця була і близько не така важка, як мити сходи для Віса. Іноді, якщо мрець був рослявий чи товстий,