Бенкет круків - Джордж Мартін
Вона про це вже міркувала.
— Джофрі дарував вам Гаренхол. Ви там законний лорд.
— Це просто титул. Мені потрібен був престол, щоб одружитися з Лайсою, а не віддавати ж Ланістерам мені Кичеру Кастерлі?
— Так, але замок усе одно ваш.
— І який замок! Палати як печери і зруйновані вежі, привиди і протяги, які висотують тепло, ніякої залоги там не вистачить... і ще ота маленька проблемка — прокляття.
— Прокляття — це вигадки з пісень і казок.
Це його, здається, розвеселило.
— Хтось уже склав пісню про Грегора Клігана, який помирає від удару отруйним списом? Чи про перекупного меча, який був перед ним і чиї руки-ноги сер Грегор відрубував по одній? Цей достойник відвоював замок у сера Ейморі Лорча, який отримав його від лорда Тайвіна. Одного з них придушив ведмідь, другого вбив карлик. І леді Вент, я чув, теж померла. Лотстони, Стронги, Гаровеї, знову Стронги... Гаренхол звів у могилу кожного, хто його торкнувся.
— То віддайте його лорду Фрею.
— Мабуть, так і зроблю,— розсміявся Пітир.— Або ще краще — нашій любій королеві Серсі. Хоча не варто мені про неї говорити погано — вона мені вислала чудові гобелени. Ось яка вона добра!
На саму згадку імені королеви Алейн закам'яніла.
— Вона не добра. Вона мене лякає. Якщо вона дізнається, де я...
— ...то мені доведеться вивести її з гри раніше, ніж я планував. Це якщо вона сама з гри не вийде ще раніше,— Пітир легенько посміхнувся, дражнячись.— У грі престолів навіть найменші фігури можуть чинити за власного волею. Іноді вони відмовляються робити хід, який ти для них запланував. Добре це затям, Алейн. Цей урок Серсі Ланістер ще отримає. А тепер... хіба ти не маєш обов'язків на сьогодні?
Обов'язки вона мала. Спершу вона подбала, щоб почали робити глінтвейн, тоді обрала гарне кружало гострого білого сиру, звеліла кухарці напекти хліба на двадцятьох — на той раз, якщо лорди-декларанти ще когось із собою прихоплять. «Щойно вони скуштують нашого хліба-солі, вони наші гості й не можуть нас скривдити». Фреї порушили всі закони гостинності, убивши у Близнючках її леді-матір і брата, однак Алейн уявити не могла, щоб такий шляхетний лорд, як Йон Ройс, опустився до подібного.
Далі світлиця. Підлога тут була застелена мирським килимом, тож у циновках не було потреби. Алейн попросила двох слуг поставити довгий стіл і принести вісім важких дубових крісел зі шкіряними сидіннями. Якби то був бенкет, вона б одне крісло поставила в голові столу, а одне — в ногах, а ще по три — з обох боків, але ж це не бенкет. Отож вона звеліла слугам шість крісел поставити з одного боку, а два — з другого. На той час лорди-декларанти піднялися вже, мабуть, у Сніг. Навіть на мулах підйом забирав майже цілий день, а пішки людям доводилося сходити декілька днів.
Можливо, переговори лордів затягнуться допізна. Їм потрібно буде поставити нові свічки. Потому як Мадді розпалила коминок, Алейн послала її вниз пошукати ароматичні воскові свічки, які лорд Векслі подарував леді Лайсі, сподіваючись таким чином завоювати її руку й серце. Далі дівчина знову сходила на кухню, щоб перевірити справи з вином і хлібом. Усе начебто було гаразд, і ще лишався час для неї скупатися, вимити коси й перевдягнутися.
На мить вона затрималася перед сукнею з пурпурового шовку, тоді перед іншою — з синього оксамиту зі срібними вставками в прорізах, яка б відтінила очі Алейн, але зрештою пригадала, що Алейн — байстрючка, тож одягатися повинна відповідно. Тому вона обрала сукню пояркову, темно-брунатну й просту, гаптовану золотою ниткою на корсажі, рукавах і подолі листям і лозами. Сукня була скромна й їй до лиця, і до того ж таку могла вдягнути і служниця. Пітир віддав Алейн і всі прикраси леді Лайси, отож вона приміряла кілька намист, але всі вони були занадто викличні. Зрештою вона обрала оксамитову стрічку на шию, осінньо-золотаву. Гретчел принесла їй Лайсине срібне люстерко, й Алейн пересвідчилася, що колір стрічки ідеально пасує до її густого темно-каштанового волосся. «Лорд Ройс у житті не впізнає мене,— подумала вона.— Та я сама себе заледве впізнаю».
Почуваючись майже такою самою зухвалою, як Пітир Бейліш, Алейн Стоун начепила на обличчя посмішку й пішла вниз зустрічати гостей.
Соколине Гніздо — єдиний замок у Сімох Королівствах, де центральний вхід розташований нижче підземелля. Круті кам'яні сходи здіймалися гірським схилом повз придорожні замки Камінь і Сніг, але біля Неба вони закінчувалися. Останні шістсот футів підйом був вертикальний, тобто потенційним гостям доводилося злізати з мулів і робити вибір. Можна було виїхати нагору, гойдаючись у дерев'яній корзині, в якій доправляли провізію, а можна було дертися кам'янистою ущелиною, тримаючись за опори, видовбані в скелі.
Лорд Редфорт і леді Вейнвуд, найстарші з лордів-декларантів, обрали підйом на коловороті, а потім кошик спустили ще раз — для гладкого лорда Белмора. Решта лордів подерлися самі. Алейн зустріла їх у Палаті півмісяця біля розпаленого вогню, привітала від імені лорда Роберта й подала хліб із сиром і гарячий глінтвейн у срібних кубках.
Пітир перед тим дав їй сувій з гербами, щоб вона всі вивчила, тож вона, якщо й не знала гостей з обличчя, впізнала їхні герби. Червоний замок — це лорд Редфорт: коротун з охайною сивою борідкою і лагідними очима. Леді Аня, єдина жінка серед лордів-декларантів, мала на собі темно-зелену накидку з розбитим колесом Вейнвудів, вишитим гагатовими намистинами. Шість срібних дзвоників на фіолетовому полі — це Белмор: черево як груша, а плечі круглі. Борода в нього була чистий жах: руда з сивиною, вона стирчала на всі боки з потрійного підборіддя. На відміну від нього, у Саймонда Темплтона борідка була чорна й гостра. Схожий на дзьоб ніс і крижані блакитні очі надавали лицарю Дев'ятизір'я подібності до якогось зграбного хижого птаха. На камзолі в нього красувалося дев'ять чорних зірок на перекладинах косого хреста. Горностаєвий плащ молодого лорда Гантера ненадовго збив Алейн з пантелику, аж тут вона угледіла брошку, на яку він застібався: віяло з п'ятьох срібних стріл. Батько його правив Довголуччям майже шістдесят років і помер так раптово, що позаочі люди шепотілися: це син йому допоміг, щоб швидше отримати спадок. І ніс, і щоки в Гантера червоніли як яблука, що свідчило про неабияку любов до
