Бенкет круків - Джордж Мартін
— Я сильна. Сильна як ви. І тверда.
— Ти вважаєш, що тобі нема куди йти,— він наче прочитав її думки.— Але ти помиляєшся. На службі в якого-небудь купця тобі було б легше. Чи, може, ти б воліла стати куртизанкою, щоб про твою вроду складали пісні? Тільки скажи — й ми відішлемо тебе до Чорної Перлини або Доньки Сутінок. Спатимеш на трояндових пелюстках і вбиратимешся в шелесткі шовкові спідниці, й можні лорди жебрати підуть, аби тільки кров твоєї цноти побачити. Чи ти хочеш одружитися й наробити дітей, тільки скажи — й ми підшукаємо тобі чоловіка. Якогось чесного підмайстра, чи заможного старого, чи мореплавця — кого схочеш.
Але вона нічого з цього не хотіла, тому без слова похитала головою.
— Ти мрієш про Вестерос, дитинко? «Ясна панна» Луко Престейна відпливає завтра й заходитиме в Мартингород, Сутінь-діл, на Королівський Причал і в Тайрош. Може, винайняти тобі там каюту?
— Я щойно припливла з Вестеросу.
Іноді здавалося, що минуло вже тисячу років відтоді, як Арія втекла з Королівського Причалу, а іноді — наче це було вчора, але вона усвідомлювала, що повернутися не може.
— Якщо ви не хочете мене тут бачити, я піду геть, але туди я не повернуся.
— Що я хочу, не має значення,— мовив добрий чоловік.— Можливо, тебе привів сюди багатоликий бог, щоб ти стала знаряддям у його руках, та коли я дивлюся на тебе, бачу перед собою дитину... ба гірше: дівчинку. Багато хто за ці віки служив багатоликому, та серед його слуг було хіба декілька жінок. Жінки у світ несуть життя. А ми несемо дар смерті. Ніхто не може нести те й те водночас.
«Він намагається мене відлякати,— подумала Арія,— як тоді з черв'яками».
— Мені байдуже.
— А не повинно бути. Залишишся — і багатоликий бог забере в тебе вуха, ніс і язик. Забере твої сумні сірі очі, які стільки всього бачили. Забере твої руки і ноги, всі інтимні частини твого тіла. Забере твої надії і мрії, все, що ти любиш і ненавидиш. Ті, що вступають до нього на службу, мають відмовитися від усього, що робить їх тими, ким вони є. Ти зможеш так? — узявши її за підборіддя, він глибоко зазирнув їй у вічі — так глибоко, що вона аж затремтіла.— Ні,— сказав він,— не думаю, що ти зможеш.
Арія відбила його руку.
— Зможу, якщо захочу.
— Сказала Арія Старк, пожирачка могильних черв'яків.
— Я можу відмовитися від чого завгодно!
— Тоді почни з оцього,— мовив він, вказуючи на її скарби.
По вечері Арія повернулася до себе в келію, скинула хламиду й прошепотіла імена, але сон не брав її. Дівчинка крутилася на матраці, набитому ганчір'ям, і кусала губу. Відчувала порожнечу в тому місці, де колись було її серце.
У темряві ночі Арія знову підвелася, вдягнула те, в чому приїхала з Вестеросу, й підперезалася поясом з мечем. З одного боку звисала Голка, а з другого — кинджал. Вдягнувши м'якого капелюха й запхавши рукавички без пальців за пояс, вона взяла в руку срібну виделку й почала скрадатися сходами нагору. «Тут не місце для Арії з дому Старків»,— думала вона. Місце Арії — у Вічнозимі, от тільки Вічнозиму більше немає. Коли здіймаються холодні вітри, самотній вовк гине, а от зграя виживає. Тільки в Арії немає зграї. Її зграю вбили — вбили сер Ілін, і сер Мірин, і королева, а коли Арія хотіла зібрати нову зграю, всі розбіглися — і Пиріжок, і Гендрі, і Йорен, і Ломі Зеленорукий, і навіть Гарвін, який колись служив її батькові. Штовхнувши двері, вона вийшла в ніч.
Оце вперше вона опинилася надворі відтоді, як прийшла у храм. Небо затягнули хмари, а землю сірою потертою ковдрою укрив туман. Праворуч з каналу чувся плюскіт весел. «Браавос, таємниче місто»,— подумала Арія. Це означення здавалося дуже влучним. Арія скрадалася крутими вулицями у доки, а під ногами вирував туман. Туман стояв такий густий, що й води не видно, але чути було, як вона тихо б'ється в кам'яні палі. Вдалині в темряві пробивалося світло: священне вогнище в храмі червоних жерців, подумала Арія.
На березі вона зупинилася, стискаючи срібну виделку в руці. Це було справжнє срібло, не дуте. «Це не моя виделка. Її подарували Варні». І вона пожбурила її у воду, слухаючи, як та з плюскотом пірнула вглиб.
За виделкою у воду пішли м'який капелюх і рукавички. Вони теж належали Варні. Арія витрусила монетки з гаманця на долоню: п'ять срібних оленів, дев'ять мідних зірок, кілька пенсів, півпенсів і чотиригіенсовиків. Дівчинка висипала їх у воду. Далі чоботи. Вони хлюпнули найгучніше. За ними — кинджал, який Арія забрала в лучника, що попросив Гончака про останню милість. У канал полетів ремінь. Плащ, сорочка, бриджі, білизна — все. Окрім Голки.
Арія стояли на кінці причалу, біла, в сиротах, і тремтіла в тумані. А в руці, здавалося, до неї шепотіла Голка. «Штрикай гострим кінцем,— промовляла вона,— й не кажи Сансі!» На лезі стояло Мікенове тавро. «Це ж просто меч». Якщо їй потрібен буде меч, під храмом їх сотні зберігаються. Голка так і так маленька, щоб називатися мечем, це просто іграшка. Коли Джон зробив її для неї, Арія була дурним малим дівчиськом.
— Це просто меч,— сказала вона вголос...
...але це був не просто меч.
Голка — це Роб, Бран і Рикон, це мама й тато, це навіть Санса. Голка — це сірі стіни Вічнозиму, це сміх його мешканців. Голка — це сніг улітку, казки старої Нан, серце-дерево з червоними листочками й моторошним ликом, теплий земляний пах скляних садів, квиління північного вітру, який стукотить віконницями в спальні. Голка — це усмішка Джона Сноу. «Він куйовдив мені волосся й називав мене сестричкою»,— пригадала Арія, й на очі їй набігли сльози.
Коли вояки Гори-на-коні взяли її в полон, меч у неї відібрав Полівер, та в заїзді на роздоріжжі, куди зайшли Арія з Гончаком, меч знову повернувся. «Боги хотіли, щоб він був у мене». Не Семеро, не багатоликий, а батькові боги — давні боги Півночі. «Багатоликий хай забирає решту, але цього я не віддам».
Вона побрела нагору сходами в чому мати народила, притискаючи до себе Голку. На півдорозі під ногою хитнувся камінь. Присівши, Арія пальцями підчепила краї. Спершу камінь не хотів піддаватися, але вона не здавалася, нігтями виколупуючи