Бенкет круків - Джордж Мартін

Понад усе вона любила вечерю. Давно вже вона не лягала спати з повним животом. Іноді вечорами добрий чоловік навіть дозволяв їй ставити йому питання. Одного разу вона запитала, чому люди, які приходять у храм, усі видаються такими вмиротвореними: там, звідки вона приїхала, люди страшенно бояться помирати. Арія пам'ятала, як плакав отой прищавий зброєносець, коли вона штрикнула його кинджалом у живіт, і як благав і просився сер Ейморі Лорч, коли Цап укинув його у ведмежу яму. Пам'ятала село на Божому Оці, і як верещали, кричали й стогнали його мешканці, коли Лоскотун питав їх про золото.

— Смерть — це не найгірше,— відповів добрий чоловік.— Це божий дар, який має покласти край злигодням і болю. В день нашого народження багатоликий бог посилає кожному з нас темного янгола, щоб ішов поряд з нами по життю. Коли ж гріхи наші та страждання стають незносними, янгол бере нас за руку й веде в нічні краї, де завжди яскраво світяться зірки. Люди приходять пити з чорного кухля в пошуках свого янгола. Якщо їм страшно, свічки їх заспокоюють. Коли ти відчуваєш запах свічок, про що ти думаєш, дитинко?

«Про Вічнозим,— могла б відповісти Арія.— Мені ввижається запах снігу, диму й соснової глиці. Запах стайні. І сміх Годора, і двобій Джона з Робом у дворі, і співи Санси про яку-небудь дурнувату прекрасну леді. Мені ввижається запах крипти, де сидять кам'яні королі, і хліба в печі, і богопралісу. Запах моєї вовчиці — її хутра, так наче вона й досі поряд зі мною».

— Я не відчуваю ніякого запаху,— відповіла вона: просто хотіла знати, що він на це скаже.

— Брешеш,— мовив він,— але можеш тримати свої таємниці при собі, Аріє з дому Старків...— (Так він її називав тільки в хвилини невдоволення).— Ти ж розумієш, що можеш просто піти звідси. Ти не одна з нас — поки що ні. Можеш їхати додому, коли схочеш.

— Ви казали: якщо я піду, то повернутися вже не зможу.

— Атож.

Їй раптом стало сумно. «Сиріо теж так казав,— пригадала Арія.— Казав повсякчас». Сиріо Форел учив її вправлятися з «голкою» і загинув за неї.

— Я не хочу йти звідси.

— Тоді лишайся... але пам'ятай: Чорно-білий палац — не сиротинець. Під цим дахом усі мають служити. Валар догейрис — ось як ми тут кажемо. Лишайся, якщо хочеш, але знай, що ми від тебе вимагатимемо послуху. Весь час і в усьому. Якщо слухатися не можеш — іди геть.

— Я можу.

— Побачимо.

Крім як допомагати Умі, Арія мала й інші завдання. Підмітала підлогу в храмі, подавала страви й наливала напої, сортувала одяг після померлих, висипала вміст їхніх гаманців і перераховувала чудернацькі монети. Щоранку разом з добрим чоловіком робила обхід храму в пошуках померлих. «Тиха як тінь»,— казала вона собі, згадуючи Сиріо. Вона носила ліхтар з товстою залізною заслінкою. Біля кожної ніші прочиняла заслінку в пошуках трупів.

Небіжчиків шукати було неважко. Вони приходили в Чорно-білий палац, молилися — годину, день або рік, пили солодку темну воду з басейна й розтягувалися на кам'яному ложі біля якого-небудь бога. Заплющували очі й засинали — і більше не прокидалися. «Дар багатоликого бога може набувати міріади форм,— пояснив Арії добрий чоловік,— але тут, у нас, це відбувається завжди лагідно». Коли знаходили тіло, він промовляв молитву, перевіряв, що людина справді мертва, й тоді Арія приводила слуг, у чиї обов'язки входило віднести небіжчика в підвал. Там послушники роздягали його й обмивали. Одяг, гроші й інші цінні речі складали кошик, щоб згодом перебрати, а холодне тіло відносили вниз, у святилище, куди спускалися тільки жерці; що там відбувалося, Арії знати не дозволялося. Одного разу, за вечерею, у неї закралася жахлива підозра, й Арія, відклавши ніж, недовірливо втупилася в шматок білого м'яса. Добрий чоловік помітив жах на її обличчі.

— Це свинина, дитинко,— запевнив він її,— просто свинина.

Ложе в неї теж було кам'яне й нагадувало постіль у Гаренхолі, на якій спала вона після того, як мила сходи за наказом Віса. Матрац набитий був не соломою, а ганчір'ям, тож був з ґулями і ще твердіший, ніж у Гаренхолі, зате не так кусався. Крім того, можна було взяти собі скільки хочеш коців — товстих вовняних коців, червоних, зелених і картатих. І келія була її особиста. Там Арія зберігала свої скарби: срібну виделку, м'якого капелюха й рукавички без пальців, подаровані матросами з «Титанової дочки», а ще кинджал, чоботи, пояс, трохи монет, одяг...

І Голку.

Хоча робота залишала замала часу, щоб вправлятися з Голкою, Арія тренувалася, коли могла,— билася у світлі блакитної свічки з власною тінню. Одного вечора мимо проходила приблуда й побачила Арію з мечем. Дівчинка не сказала ні слова, але наступного дня Арію в її келію провів добрий чоловік.

— Ти маєш позбутися всього цього,— вказав він на її скарби.

— Це моє,— перелякалася Арія.

— А хто ти?

— Ніхто.

Він узяв срібну виделку.

— Це належить Арії з дому Старків. Усі ці речі належать їй. І тут їм не місце. Їй тут не місце. Ім'я-бо її гонорове, а в нас нема місця для гонору. Ми всі тут слуги.

— Я служу,— ображено мовила Арія. Їй подобалася срібна виделка.

— Ти граєшся в служіння, але в глибині душі ти — донька лорда. Ти брала собі різні імена, але міняла їх легко, як сукні. А під ними завжди залишалася Арія.

— Я не ношу суконь. У дурнуватих сукнях неможливо битися.

— А навіщо тобі битися? Ти якась бравка, що тиняється завулками, проливаючи кров? — він зітхнув.— Перш ніж випити з холодного кухля, ти маєш віддати все, чим ти є, багатоликому. Своє тіло. Свою душу. Себе. Якщо не зможеш це зробити, йди звідси.

— А залізна монета...

— ...стала заплатою за твій проїзд сюди. Відтепер ти платитимеш за все сама, і плата ця висока.

— Золота я не маю.

— Те, що ми пропонуємо, за золото не купити. Заплата — це ти сама. Люди прокладають різноманітні шляхи через паділ сліз і болю. Наш шлях найтяжчий. Мало хто здатен пройти його. Він вимагає неабиякої сили тіла й духу, він вимагає твердості й моці серця.

«Де було колись моє серце, лишилася порожнеча,— подумала Арія,— і нема