Бенкет круків - Джордж Мартін

— Тут ти будеш у безпеці,— запевнила Арія Голку.— Ніхто не знатиме, де ти, крім мене.

Запхавши меча в піхвах під сходинку, Арія посунула камінь на місце, щоб він не відрізнявся від решти. Піднімаючись назад у храм, вона рахувала сходинки, щоб знати, де шукати меча. Одного дня, можливо, він їй знадобиться.

— Одного дня,— прошепотіла вона до себе.

Доброму чоловікові вона не говорила про те, що зробила, але він звідкись дізнався. На другий день по вечері він прийшов до неї в келію.

— Дитинко,— мовив він,— посидь зі мною. Розповім тобі історію.

— Яку історію? — сторожко поцікавилася вона.

— Історію початку. Якщо хочеш стати однією з нас, тобі варто знати, хто ми такі та звідки з'явилися. Люди шепочуться про безликих Браавоса, але ми старші за таємниче місто. До сходження Титана, до Зголошення Заліна, до Заснування, ми вже були. Ми розквітли в Браавосі серед цих північних туманів, але з'явилися ми у Валірії, серед жалюгідних рабів, які гарували в глибоких копальнях під Чотирнадцятьма червенями, які освітлювали за давніх часів ночі фрігольду. Зазвичай копальні вологі й холодні, прорубані в мертвому зимному камінні, але Чотирнадцять червенів — живі вулкани, в жилах яких біжить лава, а в серцях б'ється вогонь. Ось чому в копальнях давньої Валірії завжди було спекотно, і ставало дедалі спекотніше, коли шахти спускалися глибше й глибше. Раби кряжили в печі. Довколишнього розжареного каміння неможливо було й торкнутися. У повітрі смерділо сіркою, вона обпалювала легені. Ступні, навіть через товсті сандалії, завжди були попечені, в пухирях. Іноді, коли в пошуках золота прорубували скелю, звідти вихоплювалася пара, або окріп, або лава. Деякі шахти були такі низькі, що не давали змоги розігнутися, доводилося повзати в три погибелі. А ще в тій червоній пітьмі водилися полози.

— Змії? — нахмурилася Арія.

— Радше дракони, бо полози теж дихають вогнем. Тільки вони не ширяють у небі, а прокладають собі ходи в землі та скелях. Якщо вірити давнім легендам, серед Чотирнадцятьох червенів жили полози ще до того, як з'явилися дракони. Вилуплюються вони не більші за твою худеньку руку, але виростають до жахливих розмірів і не люблять людей.

— І вони вбивали рабів?

— У тих шахтах, де в товщі каміння було багато ходів і тріщин, частенько знаходили обгорілі, почорнілі трупи. Але копальні все тягнулися й тягнулися вниз. Раби гинули десятками, однак рабовласникам це було байдуже. Червоне золото, жовте золото, срібло цінувалися значно вище за життя рабів, адже в давньому фрігольді раби коштували дешево. На війні валірійці захоплювали їх тисячами. За мирних часів раби самі плодилися, і найгірших відсилали помирати в червоній пітьмі.

— А раби не повставали?

— Бувало,— мовив добрий чоловік.— У шахтах бунти траплялися частенько, але досягли вони небагато. Повелителі драконів давнього фрігольду добре зналися на чарах, і прості люди, кидаючи їм виклик, дуже ризикували. Серед інших, такий виклик кинув перший безликий.

— А хто він був? — випалила Арія, не подумавши.

— Ніхто,— відповів її співрозмовник.— Дехто каже, він і сам був рабом. Інші ж наполягають, що він був сином фрігольдера — вільного землевласника, народженим у шляхетній родині. Хтось навіть каже, що він був наглядачем, який пожалів своїх невільників. Але по правді, ніхто не знає напевне. Хай хто він був, а він ходив серед рабів і слухав їхні молитви. У копальнях працювали представники сотні різних народів, і всі вони молилися своїм богам рідними своїми мовами, але всі за одне й те саме. Вони благали звільнення, благали покласти край болю. Це ж таке просте, дріб'язкове прохання! Однак боги не відповідали на їхні молитви, тож муки їхні тривали. «Та чи боги глухі?» — думав безликий... поки однієї ночі в червоній пітьмі його не осяяло.

Всі боги обирають собі знаряддя — чоловіків і жінок, які служать їм і на землі виконують їхню роботу. Раби зверталися не до сотні різних богів, а, здавалося, до одного бога з сотнею різних ликів... і знаряддям цього бога стане він. Тої-таки ночі він обрав серед рабів найнещаснішого, який найщиріше молився за визволення, і звільнив його з рабства. Так було принесено перший дар.

— Він убив раба? — Арія аж відсунулася. Їй таке рішення здалося неправильним.— Він мав би вбити рабовласників!

— Їм він теж піднесе дар... але цю історію я розповім іншим разом, і нею ліпше ні з ким не ділитися,— він підвів голову.— А ти хто, дитинко?

— Ніхто.

— Брешеш.

— Звідки ви знаєте? Це чари?

— Людині не потрібно бути чарівником, щоб відрізнити правду від неправди, якщо ця людина має очі. Слід просто навчитися читати з обличчя. Дивитися на очі. На вуста. На жовна на вилицях, на жили на шиї,— він легенько торкався її двома пальцями, показуючи.— Хтось, коли бреше, кліпає. Хтось витріщається. Хтось відводить погляд. Хтось облизує губи. Багато хто, перш ніж збрехати, затуляють рота долонею, так наче хочуть приховати обман. Є й не такі очевидні ознаки, але їх завжди можна розгледіти. Усмішка чесна й олжива можуть здаватися однаковими, але вони різні — як сутінки і світанок. Ти здатна відрізнити сутінки від світанку?

Арія кивнула, хоча й не була цього певна.

— Тоді ти здатна навчитися відрізняти й брехню... а коли навчишся, від тебе не сховається жодна таємниця.

— Навчіть мене.

Якщо ціна така, Арія стане ніким. Бо як ти ніхто, то й порожнечі в тебе в душі немає.

— Тебе навчить вона,— мовив добрий чоловік, у той час як під дверима келії з'явилася приблуда.— Починаючи з браавоської мови.

Яка з тебе користь, коли ти не балакаєш і не розумієш? А ти її навчиш своєї мови. Так ви обидві навчатиметеся, одна від одної. Згодна?

— Так,— підтвердила Арія, і відтоді вона стала послушницею в Чорно-білому палаці. У неї забрали одяг служниці, а натомість видали чорно-білу хламиду — м'якеньку, як стара червона ковдра, якою Арія колись накривалася у Вічнозимі. Під хламидою Арія носила білі трусенята з тонкого льону й чорну сорочку нижче колін.

Вони з приблудою проводили час разом, торкаючись різних речей і повідомляючи їхні назви, намагаючись навчити одна одну кількох слів своєю мовою. Спершу це були прості слова — «кухлик», «свічка», «черевик», далі складніші, а тоді й цілі речення. Колись Сиріо Форел змушував Арію стояти