Американські боги - Ніл Гейман
Задзвонив Тінів телефон.
— Чого тобі? — запитав він у слухавки.
— Хіба ж так відповідають на дзвінки? — обурився Середа.
— Коли я під’єднаю телефон до мережі, відповідатиму на дзвінки ввічливіше, — пообіцяв Тінь. — То що там?
— Та чорт його розбере...
Пауза.
— Організувати богів, — знову почав Середа безбарвним голосом, — це ніби намагатися пошикувати слоненят у рівненький рядочок. Все їхнє єство цьому противиться.
Середа здавався виснаженим. Тінь ще ніколи його таким не чув.
— Щось сталося?
— Складно. Це все, чорт забирай, надто складно. Не знаю, чи спрацює. Може, нам простіше буде просто перерізати собі горлянки. Просто перерізати собі горлянки, та й усе.
— Не треба такого казати.
— Ага. Звісно.
— Ну, якщо ти переріжеш собі горлянку, — спробував підбадьорити Середу Тінь, — є шанс, що це навіть не буде боляче.
— Буде боляче. Навіть такі як я... Ми відчуваємо біль. Якщо ти мешкаєш і дієш у матеріальному світі, то матеріальний світ впливає на тебе. Ти починаєш відчувати біль. Так само тебе може осідлати жадоба і обпекти хіть. Нас нелегко вбити, і смерть наша теж нелегка, але ми можемо померти. Якщо нас ще люблять і пам’ятають, то замість нас приходить щось інше — таке, як ми, воно займає наше місце, і все починається спочатку. Але якщо нас забули, то з нами покінчено.
Тінь не знайшовся, що на це відповісти, тому спитав:
— Звідки ти телефонуєш?
— Не твоє собаче діло.
— Ти п’яний?
— Ще ні. Весь час думаю про Тора. Ти його не зустрічав. Здоровань, такий, як ти. Добросердий. Не дуже тямковитий, але зніме з себе останню сорочку, якщо його попросити. Вкоротив собі віку в 1932 році, у Філадельфії. Взяв у зуби дуло пістолета і вибив собі мізки. Що це за взагалі за смерть така для бога, га?
— Мені прикро.
— Ніхріна тобі не прикро, любчику. Він був такий самісінький, як ти. Здоровий і тупий, — Середа замовк. Закашлявся.
— У чому проблема? — знову перепитав Тінь.
— Вони написали мені.
— Хто?
— Вороги.
— І?..
— Хочуть домовитися. Переговори, мирний процес. Живи і дай жити іншим.
— І що тепер?
— Тепер я поїду випити паршивої кави у Масонській залі Канзас-Сіті.
— Ти мене забереш, чи ми зустрінемось деінде?
— Ти сидітимеш там, де сидиш, і сидітимеш тихенько, як мишка. Дивись не вляпайся ні у що. Зрозумів?
— Але...
Клацнуло, зв’язок перервався, телефон замовк. Гудків не було. Зрештою, як і завжди.
Купа часу, який треба згаяти. Розмова із Середою залишила по собі відчуття неспокою. Тінь підвівся, щоб вирушити на прогулянку, але на місто опускалися сутінки, тому він знову сів. Узяв до рук «Протоколи Приозерської ради 1872-1884 років» і став гортати. Він не читав, просто блукав очима по дрібненьких літерах, час від часу вихоплюючи щось, за що зачіпався погляд.
Тінь дізнався, що в липні 1874 року міська рада дуже непокоїлася через наплив мандрівних лісорубів з-за кордону. На перехресті Третьої вулиці і Бродвею збиралися побудувати оперний театр. Передбачалося, що неприємності, пов’язані зі зведенням загати на Млинарському струмку, більше не турбуватимуть, коли ставочок біля млина стане озером. Міська рада постановила виплатити сімдесят доларів пану Семюелу Семюельзу і вісімдесят п’ять пану Хейккі Сальмінену, щоб компенсувати їм втрату земель і перенесення домівок із тих місцин, які мало б затопити.
Тінь ніколи навіть не міг припустити, що озеро — штучне. Нащо взагалі називати своє містечко Приозер’ям, якщо «озеро» було просто ставочком біля млина? Він гортав далі, коли це виявив, що пана Хінцельмана (який походив з Хюдемулена, що у Брюнсвіку) призначили відповідальним за проект створення озера, і що на цю справу міська влада виділила 370 доларів з місцевого бюджету, а якщо йому не стане грошей, то громада збере додатково. Тінь відірвав кутик паперового рушничка і заклав його до книжки замість закладки. Подумав, що Хінцельман буде втішений, якщо побачить згадку про свого дідуся. Цікаво, чи старий знав про те, що його родич доклав руку до створення озера? Тінь став гортати далі, уважніше вишукуючи згадки про це.
Вони урочисто відкрили озеро на церемонії навесні 1876 року і таким чином розпочали святкування століття містечка. Міська рада одноголосно постановила висловити вдячність панові Хінцельману.
Тінь поглянув на годинника. Пів на шосту. Пішов до ванної кімнати, поголився, зачесався. Перевдягнувся. Сяк-так збавив ще чверть години. Узяв вино і вазон та пішов до сусідських дверей.
Ті відчинились одразу, як він постукав. Здавалося, Маргарита Ольсен хвилювалася не менше, ніж він сам. Вона взяла пляшку та рослинку і подякувала. Бурмотів телевізор, на екрані танцювали герої з «Чарівника країни Оз». Картинка була чорно-білою. Дороті ще в Канзасі — ось вона сидить, замружившись, біля фургона професора Марвела, старий шахрай прикидається, ніби читає її думки, а тим часом насувається ураган, який переверне її життя. Леон сидів перед телевізором і грався іграшковою пожежною машиною. Щойно він побачив Тінь, дитяче личко засвітилося від захвату: він підвівся і почеберяв до спальні, звідки за мить з’явився з четвертаком в руках.
— Дивися, Майку Айнзелю! — заверещав малий, тоді склав долоньки докупи, прикинувся, що ховає монету в правій, а тоді продемонстрував Тіні порожню долоню: — Я зробив так, щоб вона зникла!
— Справді зробив. Після вечері, якщо твоя мама не заперечуватиме, я покажу тобі, як це робити навіть більш спритно.
— Можете показати йому просто зараз, якщо хочете, — сказала Маргарита. — Ми однаково ще чекаємо на Саманту. Я попросила її купити сметани. Не знаю, де вона там ходить так довго.
І, ніби відгукнувшись на її виклик, хтось затупотів сходами і дерев’яним ґанком, а тоді загрюкав у двері. Тінь не впізнав її з першого погляду.
— Я не знала, хочеш ти жирну сметану, чи ту, яка смакує, як клей для шпалер, тому купила жирненьку, — сказала вона, і тоді він зрозумів, хто це: це та сама дівчина, яку він підвозив дорогою до Кайро.
— Така підійде, — погодилася Маргарита. — Сем, це мій сусід, Майк Айнзель. Майку, це моя сестра, Саманта Чорна Ворона.
Я тебе не знаю, розпачливо подумав Тінь. Ми ніколи не зустрічалися. Ми цілковиті незнайомці.
Він згадав, як подумки намагався викликати снігопад, як це було легко і безпроблемно. Цього разу він був у відчаї. Він простягнув руку для стискання і сказав:
—