Сяйво - Стівен Кінг
Пролунало легке клацання, і знову з’явилося попередження НЕ КУРИТИ.
— Говорить командир екіпажу, — повідомив тихий голос із легким південним акцентом. — Ми готові почати посадку в Міжнародному аеропорту Степлтон. Прошу вибачити за важкий рейс. Посадка теж може виявитися не надто простою, але ніяких серйозних ускладнень ми не очікуємо. Будь ласка, зверніть увагу на попереджуючі написи: ПРИСТЕБНІТЬ РЕМЕНІ й НЕ КУРИТИ. Ми сподіваємося, що вам сподобається перебування в Денверській зоні... Ще ми сподіваємося...
Від чергового сильного поштовху літак підкинуло, а потім жбурнуло вниз, немов ліфт, що мчить із запаморочливою швидкістю. Шлунок Геллорана затанцював нудотний «хорнпайп». Кілька людей — і не лише жіночої статі — заверещали.
— ...що дуже скоро зустрінемося з вами на одному з рейсів Американської авіатранспортної авіакомпанії.
— А дзуськи, — сказав хтось позаду Геллорана.
— Як нерозумно, — завважила гостролиця сусідка Геллорана, закладаючи книгу пластівкою сірників і закриваючи її, коли літак почав зниження. — Коли людина бачила жахи брудної війни... як ви... або відчула принизливу аморальність вторгнення дипломатії долара ЦРУ... як я... складне приземлення просто блякне у своїй незначущості. Я права, містере Геллоране?
— Без сумніву, мем, — сказав він, і затуманений погляд уп’явся в ілюмінатор на скажені закрути снігу.
— Можна довідатись, як на все це реагує ваша сталева пластинка?
— О, з головою в мене все гаразд, — сказав Геллоран. — Просто трохи розтрусило шлунок.
— Соромно. — Вона знову розкрила книгу.
Поки вони знижувалися в непроникних сніжних хмарах, Геллоран подумав про катастрофу, що сталася кілька років тому в бостонському аеропорту Доган. Умови були схожими, тільки замість снігу — туман, що знизив видимість до нуля. Літак урізався черевом у підпірну стійку наприкінці посадкової смуги. Те, що залишилося від вісімдесяти дев’яти пасажирів, не надто відрізнялося від рагу «Гамбургер Гелпер».
Якби йшлося лише про Геллорана, він би аж так не переймався. На світі в нього тепер майже нікого не залишилося,
і на його похорон прийшли б лише ті, з ким він разом працював, та ще старий відступник Мастертон — той принаймні вип’є за спомин душі Діка. Але хлопчик... хлопчик залежав від нього. Може, він — єдина допомога, на яку може сподіватися хлопча. До того ж Геллорану не подобалось, як обрубали останній заклик малого. У нього не виходило з голови, як пересуваються ці звірі-кущі...
На його руку лягла тонка, біла.
Жінка з різкими рисами зняла окуляри. Без них обличчя здавалася значно м’якшим.
— Усе обійдеться, — сказала вона.
Геллоран кивнув, зобразивши посмішку.
Як і було оголошено, приземлення пройшло непросто. Сили, з якою літак з’єднався із землею, вистачило, щоб викинути з переднього багажного відділення всі речі й змусити пластикові таці каскадом обрушитися на підлогу камбуза, мов то були величезні гральні карти. Ніхто не закричав, але Геллоран почув, як у кількох людей добряче, немов циганські кастаньєти, клацнули зуби.
Потім завили турбіни двигунів, гальмуючи літак, і, коли виття затихло, із системи внутрішнього зв’язку пролунав м’який голос пілота-південця:
— Леді й джентльмени, ми здійснили посадку в аеропорту Степлтон. Прошу залишатися на місцях доти, поки літак остаточно не зупиниться. Спасибі.
Сусідка Геллорана закрила книгу й протяжно зітхнула.
— Ми живемо, щоб давати бій кожному новому дню, містере Геллоране.
— Мем, ми ще не впоралися з цим.
— Правильно. Абсолютно. Не вип’єте зі мною в барі?
— Я б не проти, але в мене призначена зустріч.
— Невідкладна?
— Ще й як, — серйозно відповів Геллоран.
— Сподіваюся, вона хоч трохи покращить загальний стан справ.
— Ото і я сподіваюся, — з посмішкою відгукнувся Геллоран. Вона посміхнулася у відповідь, і її обличчя тихо помолоділо років на десять.
Оскільки весь багаж Геллорана складався з дорожньої сумки, Дік проштовхнувся через юрбу до стійки Герца поверхом нижче. Крізь затемнені шибки він побачив, що сніг все валить і валить. Вітер, що налітав різкими поривами, носив із боку в бік білі сніжні хмари, і люди, що йшли до стоянки, заледве пробивалися крізь заметіль. Один чоловік загубив капелюх, той злетів, описуючи широкі кола. Геллоран поспівчував. Чоловік пильно дивився вслід капелюху, і Геллоран подумав:
(та забудь ти про нього, чоловіче. Цей «гомбург» не приземлиться, поки до Лрізони не долетить)
Слідом прийшла інша думка:
(якщо в Денвері так паскудно, як же тоді на захід від Боулдера?)
— Я можу вам допомогти, сер? — запитала дівчина в жовтій герцевській уніформі.
— Якщо у вас є машина, то можете, — широко посміхаючись, відповів він.
За плату вище середньої можна було винайняти машину теж неабияку — сріблисто-чорний «Б’юїк-Електра». Геллоран думав радше про звивисті гірські дороги, ніж про стиль — однаково де-небудь по шляху доведеться зупинитися й поставити ланцюги. Без них далеко не заїдеш.
— Кепська справа, га? — запитав він, коли дівчина подавала йому на підпис договір про найм.
— Кажуть, що такої бурі не бувало із шістдесят дев’ятого, — весело відгукнулася вона. — Вам далеко їхати, сер?
— Далі, ніж хотілося б.
— Якщо хочете, сер, я можу подзвонити на станцію «Тек-сако» біля перехрестя дороги № 270. Вони вам поставлять ланцюги.
— Дитинко, це було б просто щастя.
Вона зняла трубку й подзвонила.
— Вас будуть чекати, сер.
— Величезне спасибі.
Відходячи від стійки, він побачив, що в одній із черг, які утворилися біля багажної каруселі, стоїть жінка з різкими рисами обличчя.
