Сяйво - Стівен Кінг

Фігурки сковзнули на протилежні кінці сталевої па-лички-осі. Звідкись неспинно лунали дзвенячі ноти вальсу Штрауса. У голові Джека в такт мелодії закрутилися слова примарної рекламної пісеньки: «корм для собак... гав-гав-гав... корм для собак...»

У годиннику татусь опустив на голову хлопчика сталевий молоточок. Син похитнувся. Молоточок піднімався й опускався, піднімався й опускався. Зведені вгору для захисту руки хлопчика затремтіли. Малий, скорчившись, упав горілиць. А молоточок усе піднімався й опускався під легку, дзвенячу музику Штрауса; здавалося, Джек бачив обличчя чоловіка — розпухлі вузли м'язів, зосередженість, затис-нутість; бачив, як рот іграшкового татуся відкривається й закривається, він обсипає лайкою непритомну, спотворену фігурку сина.

Зсередини на скляному ковпаку з’явилася малюсінька червона цятка.

Ще одна. Поруч бризнули ще дві.

Тепер бризки червоної рідини летіли вгору, як брудний дощ, вони вдарялися об скляні боки ковпака й стікали по них, заважаючи бачити, що робиться всередині, а до яскраво-червоного додалися малюсінькі сірі стрічечки живої тканини, шматочки мозку й кістки. І однаково Джек бачив, як злітає й падає молоток, — адже годинниковий механізм продовжував обертатися, зубці й далі чіплялися за важелі й зубчики цієї хитромудрої машини.

— Маски гетьі Маски геть! — верещав за його спиною Дервент, а десь людським голосом вив пес.

(але в годинника не може йти кров, годинниковий механізм не може кровоточити.)

Кров залила вже весь ковпак. Джек розгледів клаптики злиплого волосся — але й тільки, на щастя, нічого більше він не бачив, і однаково думав, що його знудить, адже він усе ще чув удари молотка, що опускається, чув навіть крізь скло, чув не гірше, ніж мелодію «Блакитного Дунаю». Але це було вже не механічне «тінк-тінк-тінк», коли механічний молоток б'є по механічній голові, удари стали м'якими, глухими — повітря розрізав справжній молоток, він із плямканням опускався на губчаті брудні останки. Останки, що колись були...

— МАСКИ ГЕТЬ!

(і над усім запанувала Червона Смерть!)

У ньому набухав жалібний пронизливий крик, Джек кинувся геть від годинника, витягнувши вперед руки, спотикаючись; ноги, як дерев'яні, чіплялися одна за одну. Він благав зупинити це — забрати його, Денні, Венді, забрати увесь світ, якщо їм так хочеться, — тільки зупинитися, не занурювати його в суцільне божевілля, залишити хоч малюсінький вогник.

Бальна зала була порожня.

Стільці, розчепіривши ніжки, лежали догори дном на столах, закритих від пилу шматками пластику. Червоний із золотим візерунком килим повернувся на танцювальний майданчик, захищаючи полірований паркет. Естрада теж була порожня, якщо не завважувати від'єднаної мікрофонної стійки й запиленої гітари без струн, притуленої до стіни. З високих вікон в'яло падало холодне ранкове світло — зимове світло.

У Джека й далі крутилася голова, він усе ще почував сп’яніння, але, обернувшись назад до каміна, миттєво протверезів. Там стояли тільки слоники... і годинник.

Спотикаючись, Джек перетнув холодний, повен тіней вестибюль і їдальню. Нога зачепилася за ніжку стола, той із тріском перевернувся, а Джек простягнувся, до крові розбивши носа об підлогу Він піднявся, чмихаючи й промокаючи ніс тилом руки. Діставшись до бару «Колорадо», Джек ввалився туди крізь хитні двері так, що стулки відлетіли назад і вдарилися об стіни.

Порожньо... але, на щастя, бар був повний! У темряві тепло поблискувало скло й срібні облямівки етикеток.

Одного разу, згадав Джек, колись давно він розсердився, що за полицями немає дзеркала. Зараз він був цьому радий. Подивившись у нього, він побачив би просто чергового п'яницю, який щойно порушив обіцянку не пити: розквашений ніс, розстебнута сорочка, скуйовджене волосся, зарослі щоки.

(отак буває, якщо сунути в гніздо всю руку.)

Джека раптом гостро пройняло почуття повної самітності. Він розплакався, почуваючи себе нещасним і щиро бажаючи вмерти. Нагорі від нього замкнулися дружина й син. Вечірка закінчилася.

Він знову потягнувся вперед, до стійки.

— Ллойде, мать твою, де ти? — закричав він.

Відповіді не було. У цій чудово оздобленій

(камері)

кімнаті не було навіть луни, яка повернула б його ж слова й створила б видимість компанії.

— Ґрейді!

Ніякої відповіді. Тільки вишикувані пляшки, усі — наготові.

(Перевернись. Умри. Апорт. Служи. Умри)

— Начхати, зроблю сам, чорт вас забирай.

Обійшовши стійку наполовину, він заточився й упав, глухо стукнувшись головою об підлогу. Піднявся рачки, обертаючи очима (причому кожне око робило це незалежно від іншого), і щось невиразно замурмотав. Потім звалився, повернувши голову набік, і захропів.

Зовні вітер, що гнав перед себе все густіший сніг, завив голосніше. Була 8:30 ранку.

О 8:31 за гірським часом жінка, що летіла рейсом № 196 Американської авіатранспортної компанії, розридалася й заходилася ділитись своєю особистою думкою, яку, можливо, розділяла частина пасажирів (а ймовірно, навіть екіпаж), що літак зараз розіб’ється.

Жінка з різкими рисами обличчя відірвала очі від книги й видала короткий аналіз характеру: «Дурепа» — після чого повернулася до читання. За час польоту вона спожила дві порції горілки з апельсиновим соком, але, схоже, не зм’якшилася.

— Ми розіб’ємося! — пронизливо голосила жінка. — Я знаю, знаю!

До пасажирки поспішила стюардеса, присіла поруч із нею навпочіпки. Геллоран подумав, що тільки стюардеси й дуже молоденькі домогосподарки вміють присісти навпочіпки в повному сенсі цього слова. Рідкісний і дивовижний дар. Так він міркував, а стюардеса тим часом тихенько вмовляла жінку й помалу заспокоювала її.

Щодо інших пасажирів рейсу № 196 Геллоран був не в курсі, але сам він перелякався так, що мало не напудив у штани. За віконцем виднілася тільки біла завіса, що налітала хвилями. Різкі пориви вітру, що налітали немов з усіх боків, кидали літак з боку в бік, викликаючи нудоту. Щоб частково компенсувати це, завели мотори, і в результаті підлога під ногами затряслася. Кілька людей позаду стогнали над «туристами», одна зі стюардес повернулася з оберемком чистих пакетів, а чоловік, що сидів на три ряди попереду Геллорана, зробив «в-в-уп» у свій примірник «Нешнл Обзервер» і, вибачаючись, посміхнувся дівчині, що підійшла допомогти йому почиститися.

— Усе нормально, — заспокоїла вона його, — я себе так почуваю, коли читаю «Рідерз дайджест».

У Геллорана був достатній досвід польотів, щоб припустити, що ж відбулося. Вони майже увесь час летіли проти сильного вітру, над Денвером зненацька погіршилася погода, але тепер уже пізненько було звертати кудись, де погода краща. Ну, донеси, рідний!

(друже, це ж не молодиця, а сигнал до кавалерійської атаки, мать її так!)

Стюардеса, здається, успішно