Бенкет круків - Джордж Мартін
— Я чув, ройнари шанували бога-черепаху,— мовив сер Арис.
— Річковий старий нижчий в ієрархії богів,— пояснив Гарин.— Він теж народився від матері-річки й поборов короля крабів, отримавши владу над усіма підводними мешканцями.
— А,— зронила Мірселла.
— А ви, ваша світлосте, теж декого побороли, я чув? — веселим голосом промовив Дрі.— Кажуть, за сиваським столом ви не поступаєтеся нашому бравому княжичу Тристану.
— Він завжди розставляє свої квадратики однаково, гори в нього спереду, а слони — на перевалах,— пояснила Мірселла.— Отож я посилаю свого дракона пожерти всіх його слонів.
— А ваша челядниця також грає у сивас? — запитав Дрі.
— Розамунда? — перепитала Мірселла.— Ні. Я намагалася її навчити, але вона сказала, що правила заскладні.
— Вона теж із Ланістерів? — здивувалася леді Сильва.
— З Ланістерів з Ланіспорту, а не з Кичери Кастерлі. Коси в неї такого самого кольору, як у мене, але прямі, не кучерявляться. Насправді Розамунда не дуже на мене схожа, та коли вдягнеться в мій одяг, люди, які з нами особисто не знайомі, часто думають, що це я.
— То ви вже таке робили, так?
— Так, звісно. Ми помінялися місцями на «Мореспритниці», дорогою у Браавос. Септа Еглантіна мені коси в каштановий колір пофарбувала. Сказала, що це така гра, але так я буду в безпеці на той раз, якщо корабель захопить дядько Станіс.
Дівчинка втомилася, це було очевидно, тож Аріанна вирішила зробити зупинку. Знову напоїли коней, трохи відпочили, поїли сиру з фруктами. Мірселла з'їла навпіл з Ластатою Сильвою апельсин, а Гарин їв оливки та плювався кісточками в Дрі.
Аріанна сподівалася дістатися ріки ще до сходу сонця, але виїхали значно пізніше, ніж планувалася, отож коли небо на сході почервоніло, вершники й досі сиділи в сідлах. До Аріанни легким галопом під'їхав Темнозір.
— Князівно,— заговорив він,— слід поквапитися, якщо ви не хочете вбити дівчинку. Наметів ми не маємо, а вдень у пустелі дуже важко.
— Пустелю я знаю незгірше за вас, сер,— озвалася вона. І все-таки послухалася його поради. Так, коням буде важко, та ліпше втратити шістьох коней, ніж одну королівну.
Незабаром з заходу прилетів вітер — гарячий і сухий, він гнав пісок. Аріанна затулила обличчя серпанком з мерехтливого шовку, вгорі світло-зеленим, а внизу жовтим, причому кольори перетікали один в один. Обважнювали серпанок маленькі зелені перли, які дорогою тихо побрязкували.
— Я зрозумів, для чого князівна опустила серпанок,— заговорив сер Арис, поки Аріанна кріпила тканину до країв свого мідного шолома.— Бо від її краси поблякне сонце.
Аріанна не стримала сміху.
— Та ні, князівна опустила серпанок, щоб їй не сліпило очі й не забивало піском рота. І вам теж так варто зробити, сер.
Цікаво, думала вона, довго цей білий лицар відточував свою незграбну галантність? У ліжку сер Арис був непоганий, але про дотепність і не чув ніколи.
Дорняни всі теж затулили обличчя, й Ластата Сильва допомогла і маленькій королівні захистися від сонця серпанком, але сер Арис уперто тримався. І незабаром уже по його почервонілих щоках цебенів піт. «Ще трохи — і він звариться у цьому цупкому одязі»,— подумала Аріанна. І він буде не перший. За минулі століття не одна армія спускалася княжим коридором, галайкаючи і розмахуючи прапорами, та у розжарених червоних пісках Дорну швиденько підсмажувалася й засихала. «На гербі дому Мартелів красуються сонце і спис — два улюблені дорнські види зброї,— написав якось у своїх хвалькуватих нотатках „Завоювання Дорну“ Юний Дракон,— але з цих двох сонце смертельніше».
На щастя, переходити глибини пустелі їм не треба — потрібно здолати лише смужку посушливих районів навколо неї. Коли Аріанна угледіла високо в безхмарному небі яструба, одразу зрозуміла, що найгірше вже позаду. Незабаром побачили дерево. Воно було шишкувате й покручене, зі шпичками замість листя,— ці дерева називаються піщужниками,— але це означало, що вода вже недалечко.
— Майже приїхали, ваша світлосте,— радісно запевнив Гарин Мірселлу, коли попереду постали ще і ще піщужники — росли обабіч пересохлого річища струмка. Сонячне проміння било з неба, мов вогненний молот, але це вже не мало значення: мандрівка добігала кінця. Знов зупинилися напоїти коней, самі напилися з бурдюків і намочили запинала на обличчях, а тоді посідали на коней для останнього ривка. Ще півльє — і вже під копитами біс-трава, а навколо — оливкові зарості. За кам'янистими пагорбами трава вже буяла й зеленіла, й тут росли вже лимонні сади, які зрошувалися з цілого павутиння старих каналів. Гарин перший угледів зелений поблиск річки. Закричавши, він погнав уперед.
Одного разу Аріанна Мартел перепливала річку Мандер — коли з трьома гадюками вони поїхали навідати Тієнину матір. Порівняно з тим широчезним потоком, Зеленокровицю взагалі важко було назвати рікою. Але вона давала життя Дорну. Назву вона отримала за темно-зелений колір своїх застійних вод, але зблизька ті води здавалися золотими — їх помалювало сонце. Приємніше видовище й уявити важко! «Далі дорога буде повільніша й легша,— подумала Аріанна,— вгору по Зеленокровиці до Бейту — скільки змога заплисти човном». За цей час якраз можна буде підготувати Мірселлу до того, що планується. Червоний Гад ріс годованцем у Пісковику, а коханка княжича Оберина Еларія Санд — незаконна донька лорда Улера, тож четверо гадюк — його онучки. «В Пеклокуті я короную Мірселлу й підніму прапори».
Човен відшукався за півльє вниз за течією — його сховали під віттям великої зеленої верби. Низькі й широкі, ці човни, що по ріці ходять на жердинах, майже не мали осадки: Юний Дракон зневажливо обізвав їх «халупами на плотах», але це було навряд чи справедливо. Хіба що в найбідніших сиріт човни не були вишукано різьблені й розмальовані. Ось цей човен пофарбований в усі відтінки зеленого, вигнутий дерев'яний румпель був у вигляді русалки, а з-під леєра визирали риб'ячі голови. На палубі лежали жердини, линви й глечики оливкової олії, а на кормі й на носу розгойдувалися залізні ліхтарі. Сиріт Аріанна ніде не
