Битва королів - Джордж Мартін
— Лорд Старк іще хотів отримати своїх сестер і батьків меч,— нагадав сер Клеос.
Руків’я великого меча Едарда Старка стирчало з-за плеча без’язикого сера Іліна Пейна.
— Лід? — мовив Тиріон.— Його він отримає, коли замириться з нами, не раніше.
— Як скажете. А сестри?
Тиріон зиркнув на Сансу і, мовлячи наступні слова, відчув укол жалощів:
— Доки він не звільнить мого брата Джеймі цілим і неушкодженим, вони залишаться тут заручницями. А як до них ставитимуться, залежатиме від нього.
«Якщо боги милостиві, Байвотер розшукає Арію живою раніше, ніж Роб дізнається, що вона зникла».
— Я перекажу ваше повідомлення, мілорде.
Тиріон посмикав одне з покручених лез, що випиналися на підлокітниках трону. «А тепер — головний удар».
— Вайларе,— гукнув він.
— Так, мілорде.
— Вояків, яких вислав Старк, досить, щоб оборонити прах лорда Едарда, а от Ланістер заслуговує на відповідний ескорт,— оголосив Тиріон.— Сер Клеос — кузен королеви, і мій теж. Нам слатиметься спокійніше, якщо у Річкорин його безпечно доправите ви.
— Як зволите. Скільки вояків мені взяти?
— Як скільки? Всіх.
Вайлар стояв непорушно, мов з каменю вирізьблений. Зате зірвався на ноги, хапаючи ротом повітря, великий мейстер Пайсел.
— Мілорде правице, це неможливо... ваш батько, сам лорд Тайвін, прислав цих доблесних вояків у місто, щоб захищати королеву Серсі та її дітей...
— Її чудово захистить королівська варта, й міська теж. Най боги пришвидшать ваш шлях, Вайларе.
За нарадчим столом втаємничено посміхався Вейрис, Мізинчик вдавав нудьгу, а Пайсел, блідий і збентежений, зіпав ротом, мов риба. Тут ступив уперед герольд.
— Якщо у присутніх є справи до королівського правиці, нехай говорять зараз або мовчать і надалі.
— Мене нарешті вислухають! — виступив з-поміж близнюків Редвинів стрункий чоловік у чорному.
— Сер Алісер! — вигукнув Тиріон.— Я й гадки не мав, що ви з’явитеся до двору. Слід було послати мені звісточку.
— Я посилав, і ви це знаєте,— колючо мовив Торн — худий п’ятдесятирічний чолов’яга з гострими рисами, твердим поглядом і твердими руками, з сивиною у чорній чуприні.— Мене уникали, ігнорували та змусили чекати, як якогось низькорідного служку.
— Справді? Броне, недобре ти вчинив. Ми з сером Алісером давні приятелі. Разом патрулювали Стіну.
— Любий пане Алісере,— провуркотів Вейрис,— не думайте на нас лихого. В ці буремні й бурхливі часи стільки людей просять милості нашого Джофрі!
— Часи буремніші, ніж ти собі уявляєш, євнуше.
— В очі ми кличемо його лордом Євнухом,— зронив Мізинчик.
— Чим можемо прислужитися, добрий брате? — заспокійливим тоном поцікавився великий мейстер Пайсел.
— Лорд-командувач відрядив мене до його світлості короля,— відповів Торн.— Справа надто важлива, щоб доручати її слугам.
— Король грається своїм новим арбалетом,— сказав Тиріон. Щоб позбутися Джофрі, досить було громіздкого мирського арбалета, який випускав три стріли воднораз, бо Джофрі конче хотів випробувати його просто зараз.— Можете говорити до слуг або мовчати й надалі.
— Як зволите,— мовив сер Алісер, і в кожному слові відчувалося незадоволення.— Мене прислали повідомити вас, що ми знайшли двох розвідників, які зникли тривалий час тому. Знайшли неживими, та коли привезли тіла на Стіну, вночі вони повстали з мертвих. Один зарубав сера Джеремі Рикера, а другий здійснив спробу вбити лорда-командувача.
Вдалині хтось хихикнув. «Чи він з мене глузує, розповідаючи такі дурниці?» Тиріон неспокійно посовався в кріслі й зиркнув униз на Вейриса, Мізинчика і Пайсела, міркуючи, хто з них причетний до цього. Карликова гідність і так висить на волосині. Якщо двір і держава почнуть з нього сміятися, він приречений. І все ж, і все ж...
Тиріон пригадав холодну зоряну ніч: з хлопцем на ім’я Джон і великим білим вовком він стояв на верхівці Стіни на краю світу, позираючи в нескінченну темряву, що залягла за нею. Тоді він відчув... що?.. щось, безперечно, відчув — страх, який пронизував, наче зимний північний вітер. Вовк завивав у ніч, і від цього звуку Тиріона аж дрож пойняв.
«Не будь дурнем»,— сказав він собі. Вовк, вітер, темний праліс — нічого це не значить. І все ж... Побувши в Чорному замку, він заприязнився зі старим Джіором Мормонтом.
— Сподіваюся, Старий Ведмідь лишився цілий після нападу?
— Так.
— А брати знищили цих... е-е-е... мерців?
— Так.
— А ви впевнені, що цього разу вони таки мертві? — стиха поцікавився Тиріон. Брон мало не вдавився сміхом, і Тиріон знав, що казати далі.— Зовсім-зовсім мертві?
— Вони й першого разу були мертві,— відтяв сер Алісер.— Бліді й холодні, з чорними долонями та ступнями. Я привіз Джаредову руку, яку відкусив отой байстрючий вовк.
Мізинчик ворухнувся.
— І де ж цей чарівний сувенір?
Сер Алісер нахмурився.
— Вона... розклалася, поки я чекав, щоб мене вислухали. Нема чого показувати, самі кістки.
Залою прокотилися смішки.
— Лорде Бейліш,— гукнув Тиріон униз до Мізинчика,— придбайте для нашого хороброго сера Алісера сотню лопат, щоб він забрав їх з собою на Стіну.
— Лопат? — підозріливо звузив очі сер Алісер.
— Якщо ховатимете мерців, вони не повставатимуть,— мовив до нього Тиріон, і двір відверто зареготав.— Лопати покладуть край вашим проблемам, якщо, звісно, у вас є дужі руки, що вміють з ними обходитися. Пане Джейсліне, подбайте, щоб добрий брат вибрав у підземеллях, кого схоче.
— Як зволите, мілорде,— мовив сер Джейслін Байвотер,— але камери майже порожні. Майже всіх забрав Йорен.
— То арештуйте когось,— мовив до нього Тиріон.— Або поширте чутку, що на Стіні є і хліб, і ріпа,— люди самі туди потягнуться.
У місті було забагато голодних ротів, а Стіні вічно бракувало людей. За Тиріоновим знаком герольд оголосив кінець зібрання, і зала почала порожніти.
Але позбутися сера Алісера Торна виявилося не так легко. Коли Тиріон спустився, той чекав біля підніжжя Залізного трону.
— Ви гадаєте, я плив аж зі Східної-варти-на-морі, щоб із мене глузували такі, як ви? — гнівно зафурчав він, перегороджуючи дорогу.— Це не жарти. Я бачив це на власні очі. Кажу вам, мертві повстали.
— То треба їх краще вбивати,— відштовхнув його Тиріон.
Сер Алісер спробував ухопити його за рукав, але його відкинув Престон Грінфілд.
— Не наближайтеся, сер.
Торн
