Битва королів - Джордж Мартін
— Гірко, коли видатна людина старіє.
— Лорд Балон — лише батько видатної людини.
— Який скромний лордійчук!
— Тільки дурень недооцінює себе, коли на світі повно людей, ладних зробити це за нього,— він легенько поцілував її ззаду в шию.
— А що мені одягти на цю учту? — вона потягнулася назад й відтрутила його обличчя.
— Попрошу Гелію тебе вбрати. Може, підійде щось із суконь моєї леді-матері. Вона зараз у Гарло й навряд чи повернеться.
— Я чула, вона змарніла од холодних вітрів. Ви її не навідаєте? До Гарло плисти один день, а леді Грейджой, безперечно, радо б кинула останній погляд на сина.
— Я б не проти. Але тут справ забагато. Оскільки я повернувся, батько покладається на мене. Може, коли настане мир...
— Якщо ви приїдете, може, для неї настане мир.
— Зараз ти говориш, як справжня жінка,— невдоволено мовив Теон.
— Зізнаюся, я і є жінка... до того ж вагітна.
На думку про це він чомусь відчув збудження.
— Це ти так кажеш, але по тобі не видно. Як доведеш? Не повірю тобі, поки не побачу твої налиті груди й не скуштую з них материнського молока.
— А що ж на це скаже мій чоловік? Присяжник і слуга вашого рідного батька?
— Він у нас кораблів стільки будуватиме, що й не помітить, що ти його покинула.
— Жорстокий лордійчук захопив мене! — розсміялася вона.— Якщо я пообіцяю, що одного дня дозволю поглянути, як я годую свого малюка, ви розповісте мені ще про свою війну, Теоне з дому Грейджоїв? Попереду ще милі й милі, й мені хочеться послухати про того короля-вовка, якому ви служили, і про золотих левів, з якими він воює.
Завжди радий її потішити, Теон скорився. Решта шляху пролетіла, поки він забивав її гарну голівку переказами про Вічнозим і війну. Іноді сам дивувався з того, скільки всього розповідає. «А з нею легко розмовляти, благословіть її боги,— подумав він.— Таке враження, наче я знаю її багато років. Якщо на подушках вона така ж метка, як і гостра на язик, не відпущу її...» Тут він подумав про Сигріна Корабельника — дебелого й дубоголового, з солом’яною чуприною, що вже поріділа над прищавим чолом,— і похитав головою. «Яке марнотратство! Яке злочинне марнотратство!»
Здалося, й часу зовсім не минуло, як перед очима постав велетенський мур Пайку.
Брама була відчинена. Вдаривши Сміхуна п’ятками під боки, Теон проїхав її труськом. Коли він допомагав Есгред спішитися, шалено розбрехалися собаки, а декілька, помахуючи хвостами, навіть підбігли. Проскочивши повз Теона, вони замалим не перекинули жінку, стрибаючи навколо неї, дзявкочучи й облизуючи її.
— Геть! — гаркнув Теон, копнувши — без жодних наслідків — велику коричневу суку, але Есгред тільки засміялася, борюкаючись із ними.
За псами вибіг конюший.
— Візьми коня,— звелів йому Теон,— і забери цих клятих псів...
Але неотеса й уваги не звернув. Широко всміхнувшись беззубим ротом, він мовив:
— Леді Ашо! Ви повернулися.
— Вчора ввечері,— озвалася вона.— Припливла з Великої Весі з лордом Гудбразером, ніч провела в заїзді. А сьогодні менший братик люб’язно привіз мене з Лордпорту,— цьомкнувши одного з псів у ніс, вона широко посміхнулася Теону.
Теон стояв, роззявивши рота. Аша. Ні! Це не може бути Аша. Знагла він збагнув, що в його свідомості існує дві Аші. Одна — маленька дівчинка, яку він знав. Друга, уявлена, чимось нагадувала матір. Але жодна з них не схожа була на цю... цю... цю...
— Прищі зникли, коли груди з’явилися,— пояснила вона, вовтузячись із псом,— але ніс, як у стерв’ятника, на місці.
Теон нарешті здобувся на слово.
— Чому ти мені не призналася?
Відпустивши пса, Аша виструнчилася.
— Спершу хотіла побачити, який ти. І побачила,— вона глузливо напівуклонилася йому.— А тепер, менший братику, перепрошую. Маю перед учтою помитися й перевдягнутися. Цікаво, ще десь є кольчужна сукня, яку я так люблю носити на білизну з дубленої шкіри? — вона зловтішно посміхнулася йому й перетнула міст отою своєю ходою, яка йому так сподобалася: повагом, гойдаючи стегнами.
Коли Теон відвернувся, до нього хитро посміхнувся Векс. Теон зацідив хлопцю у вухо.
— Щоб не так радів,— мовив він і зацідив удруге, дужче.— А це за те, що не попередив мене. Наступного разу відрости собі язика.
«Ні,— аж тут подумав він.— Це вона мене дурнем виставила. Шкодлива сука, певно, тішилася моментом. А як вона раз у раз тяглася до мого прутня...»
Узявши кухоль, він сів на підвіконня, задивившись на море, а над Пайком згасало сонце. «Тут нема для мене місця,— думав він,— і винна в цьому Аша, взяли б її Чужі!» Вода внизу з зеленої зробилася спершу сірою, а тоді чорною. На той час уже чулася оддалік музика, і Теон збагнув, що час перевдягатися до бенкету.
Теон обрав прості чоботи і ще простіше вбрання похмурих чорних і сірих кольорів, що пасували до його настрою. Жодних прикрас: не було нічого, за що б він сплатив залізом. «Можна було би щось зняти з того дикуна, від якого я врятував Брана Старка, та хіба було на ньому щось вартісне? Лиха моя доля: від моєї руки гинуть тільки сіромахи».
Коли Теон увійшов у довгу димну залу, там уже з’юрмилося близько сотні батькових лордів і капітанів. Дагмер Заяча Губа ще не повернувся зі Старої Весі зі Стоунгавзами і Драмами, але решта всі зібралися — дім Гарло з Гарло, Блектайди з Чорноплину, Спарри, Мерліни і Гудбразери з Великої Весі, Солткліфи й Сандерлі з Солескелі, Ботлі й Вінчі з того боку Пайку. Невільники розливали ель, грала музика — скрипки, волинки, барабани. Трійко огрядних чоловіків танцювали «пальцеруб», жбурляючи один в одного бойові топірці з короткими держалами. Ідея гри була в тому, щоб, не уриваючи танку, впіймати топірець або перестрибнути через нього. А звався цей танок «пальцеруб» тому, що зазвичай закінчувався, коли один із танцюристів лишався без пальця... або двох, або п’ятьох.
Ні танцюристи, ні пияки не звернули особливої уваги на Теона Грейджоя, який широким кроком рушив до помосту. Лорд Балон сидів на Скелястому престолі, викарбуваному
